Чому, попри запит суспільства, дерусифікація в Одесі буксує?

З початку повномасштабного вторгнення в Україну тема деколонізації, зокрема дерусифікації, набула нового імпульсу. Однак у південних регіонах, зокрема в Одесі, цей процес не такий стрімкий, як хотілося б. Проблема полягає не лише в пам’ятниках, назвах вулиць чи мові обслуговування — йдеться про зміну колективної ідентичності, яка десятиліттями формувалася в

радянсько-російському наративі. Одеса від імперської спадщини відмовляється, але повільно: перейменування, демонтаж пам’ятників, популяризація української мови реалізуються здебільшого з ініціативи громадян, а не органів місцевої влади. Відсутність системної політики й цільового фінансування стримує дерусифікацію, відкладаючи реальні зміни на роки.

«Процес дерусифікації активно розпочався ще у 2014 році, після анексії Криму. Повномасштабне вторгнення у 2022-у його суттєво прискорило. Але, на превеликий жаль, у 2025-у ми бачимо спад активності», — зазначає представниця Уповноваженого із захисту державної мови в південних областях Яна Кузьміна.

Коли влада гальмує, а громадськість вимагає

На офіційному рівні дерусифікація в Одесі продовжується, але відбувається не завдяки, а часто — всупереч. Місцева влада демонструє стриману лінію, іноді навіть відвертий спротив.

Один із найпоказовіших прикладів — позиція міського голови Геннадія Труханова, який не підтримав ідею демонтажу пам’ятника Пушкіну, посилаючись на історичну цінність постаті й нібито «аполітичність» цього символу. Подібна риторика, коли питання деколонізації відсувають на другий план, часто супроводжується фразами на кшталт «Це не на часі».

«Багато хто вважає, що це питання не на часі», — каже Яна Кузьміна. Однак саме такі установки й стримують системні зміни. Адже мова й пам’ятники — це не «другорядні речі», а те, що формує світогляд, створює культурну атмосферу міста, закріплює (або змінює) ідентичність.

І все ж, попри супротив окремих чиновників, процес таки триває. У 2024 році в Одесі та області було перейменовано 432 вулиці. Це суттєвий крок, який вимагає не лише політичної волі, а й технічної роботи, взаємодії з архівами, активістами, істориками. Утім, понад 210 топонімів і досі залишаються в черзі на зміну. Часто рішення затягуються або не виносяться на розгляд міських рад. На думку пані Кузьміної, завершити цей процес вдасться до 2027 року — за умови, що тиск громадськості залишатиметься сталим.

Тут якраз і проявляється роль громадянського суспільства — воно змушує владу не ігнорувати ці питання. Бо без вимог знизу — не буде рішень згори. Активісти подають звернення, проводять акції, інформаційні кампанії, і саме завдяки цим зусиллям питання дерусифікації зберігається в порядку денному навіть тоді, коли чиновники намагаються уникати гострих тем.

Мовний закон: діє, але є прогалини

Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» ухвалений ще у 2019-у, й більшість його норм уже набула чинності. У 2022—2023 роках в Одесі спостерігалося зростання використання української як у публічному просторі, так і в бізнесі. Але ця хвиля з часом втратила динаміку.

«Зараз дедалі більше лунає російської. Одеса стабільно входить у трійку лідерів за кількістю скарг на порушення мовного закону», — наголошує Яна Кузьміна.

Серед найтиповіших порушень — обслуговування споживачів російською, відсутність української версії на вебсайтах суб’єктів господарювання, використання не державної мови в освітньому процесі та в інформації для загального ознайомлення.

«Навіть та робота, яка зараз проводиться, — її недостатньо, аби закон працював на повну силу», — додає вона.

Хто насправді рухає дерусифікацію

Реальним каталізатором змін є не чиновники, а громадянське суспільство. Саме тиск активістів, скарги громадян, студентські ініціативи змушують владу реагувати.

«Рушійна сила — це і є громадськість. Якщо кожен з нас буде активним громадянином, то бізнес адаптуватиметься під нас і норми закону почнуть працювати», — підкреслює представниця Уповноваженого іх захисту державної мови.

А ще наголошує на важливості участі молоді. В Одесі активно діють студентські омбудсмени, які контролюють дотримання мовного законодавства в університетах. Завдяки підтримці громадських організацій, бібліотек і волонтерів в Україні вже організовано понад 500 безкоштовних курсів української мови, з них понад 20 — в Одесі.

У пошуках локальної гордості

Однією з головних перепон у реалізації дерусифікації залишається низький рівень довіри до влади. Часто саме цей фактор стримує людей від активної участі у процесах змін. І хоча на папері кожен громадянин має право вимагати до-тримання законодавства, на практиці багато хто з осторогою ставиться до відкритої критики посадовців чи подання скарг. У свідомості ще живий радянський досвід: хто скаржиться — той «ворог порядку», «скандаліст» або ж «занадто активний». І це формує атмосферу пасивності.

«Нам потрібно, щоб люди зрозуміли: ми обрали цю владу, тож маємо право вимагати дотримання закону, — наголошує Яна Кузьміна. — У нас є спадщина — письменники, художники, діячі культури. Їх потрібно показувати».

З її слів випливає важлива теза: щоб змінювати майбутнє, потрібно знати своє минуле. Сьогодні мешканцям Одеси бракує чітких маркерів локальної гордості. Середньо-статистичний перехожий швидше пригадає Пушкіна чи Катерину ІІ, ніж Георгія Гамова, Бориса Литвака, Лесю Українку, яка часто бувала у нашому місті, або одеських діячів Розстріляного Відродження. Саме тому пані Кузьміна вважає, що створення постійної виставки або публічного простору, присвяченого видатним постатям Одеси й Одещини, могло б стати важливим кроком у підвищенні локального патріотизму.

Подібна ініціатива могла б працювати не лише як просвітницька, а й як інструмент залучення громади. Через історії людей, які змінили країну, громадянин відчуває і свою причетність. Якщо поруч із тобою жив і творив геній — ти вже не просто житель великого міста, а частина традиції. А така ідентичність — це один із найдієвіших механізмів опору колоніальному спадку.

У такий спосіб навіть культурна ініціатива може стати частиною дерусифікації. Не через конфлікт, а через створення нової символічної системи, де головними героями є не імперські постаті, а ті, хто справді має стосунок до української історії, мови, міста.

Висновки: кожен відповідальний

Дерусифікація — це не лише перейменування вулиць чи знесення пам’ятників. Це значно глибший процес, що охоплює всі сфери суспільного життя — від мови в публічному просторі до культурних символів, якими ми оточуємо себе щодня. Це — питання гідності, права на власну історію та самовизначення в умовах війни, коли держава бореться не лише за території, а й за зміст своєї ідентичності.

Через десятиліття імперського впливу Одеса втратила частину своєї української пам’яті — її вулиці, архітектура й навіть міські легенди часто «говорили» голосом колонізатора. Тому дерусифікація — це ще й шлях до переосмислення того, ким ми є, що передамо наступним поколінням і яку культуру хочемо плекати в майбутньому. Вона не може бути формальністю, а лише усвідомленим кроком.

Попри спротив, який нерідко походить як від влади, так і від частини містян, саме активні громадяни доводять: зміни можливі. Але лише за умови, що кожен братиме на себе частку відповідальності — за мову, культуру, пам’ять і за середовище, в якому хоче жити. Адже українська Одеса — це не тільки про нові назви вулиць, а й про нову якість свідомості її мешканців.

Поліна БОЙЧЕНКО,

студентка Одеського національного морського університету,

практикантка «ЧН».