До нас повернулося наше справдешнє Різдво, важлива складова української дуже понищеної автентичної культури…

Серед дитячих споминів нема новорічних святкувань. Втаємничений Святвечір наприкінці грудня, далі – веселе Різдво, посівання, очікувані обдаровування – то були наші свята в дитинстві. Справжні українські свята. Їх чекали, до них готувалися; їх супроводжували врочистість та святошна атмосфера. Вже пізніше, за радянщини, знайшлися на горищі і дідух, і павук, і старі ялинкові прикраси. Святкували разом з усією Європою — і тоді, коли Буковина була складовою частиною Австро-Угорської імперії, й тоді, коли після її розпаду за Сен-Жерменським договором її передали Румунії.

Коли на Буковину вдруге прийшли москалі, вони принесли із собою «новый год». Дозволялося і Різдво, але – в січні. У церквах, яких залишилося кілька на всі Чернівці, вже правили московські батюшки. Українські церкви позакривали. Тоді моя бабця сказала: «Що ж, якщо вони так хочуть, будемо й це святкувати». І — пішла до костелу: з дозволених храмів він був найближчим. Пішла у грудні, й так само зробила більшість українців. Пішла без релігійного фанатизму та якоїсь нетерпимості. Часто й мене брала з собою — доки не пішов до школи, бо тоді це вже загрожувало певними неприємностями.

Пізніше Різдво взагалі замінили святкуванням нового року, а замість Миколая, котрий тихенько клав під подушку подаруночки, прийшов дід мороз, який голосно стукав патерицею, а неслухняних діточок погрожував заморозити. Пішли у підпілля колядування та вертепи.

Отак окупант почав переінакшувати наші свята-колядки на свій лад.

Нині ми повернули собі наш церковний календар, святкуємо разом з усією Європою. Бодай трішечки ми тепер з нею. А далі — не пускають. Ворог тішиться: все менше зброї, все скупіше коштів для України.

Але ми не здамося, як засвідчено століттями боротьби. Ми встоїмо, бо захищаємо своє, рідне. Ми переможемо, бо з нами правда і Бог.

Щасливого Різдва!