У Котловинському музеї Ренійської громади дослідження та екскурсії проводять школярі

Ніну Іванівну Дейнеку із села Котловина знають усі працівники культури Ренійської громади. Вона понад пів століття працює у цій сфері і стільки ж часу є постійною авторкою цікавих статей та віршів у місцевій газеті. Як і кілька десятиліть тому, Ніна Іванівна енергійна, сповнена ідей, у постійному пошуку, завжди в гущі усіх подій.

Народилася і виросла у Болграді, але так склалося, що практично все життя вона, болгарка за національністю, живе і працює в гагаузькому селі. Починала свою трудову діяльність у 17 років вчителькою молодших класів. Утім, уже через п’ять місяців, у 1968-у, енергійній і талановитій педагогині запропонували очолити місцевий сільський клуб. Не минуло й року, як Котловинський клуб став одним із найкращих у районі.

За роки роботи грамот, дипломів і подяк набралося стільки, що можна було б відкрити окрему виставкову залу в шкільному музеї. Сподіваюся, що ще напишу великий нарис про цю напрочуд цікаву жінку-трудівницю, віддану своїй справі, справжню патріотку рідного краю, України. Наразі ж хочу зазначити, що, пропрацювавши директоркою клубу й художньою керівницею будинку культури понад чверть століття, у 1993-у вона знову повернулася до школи — вже на посаду педагога-організатора.

У 2006-у пенсіонерку Ніну Дейнеку нова директорка будинку культури Галина Булгару запросила на роботу художнім керівником. Останні ж дев’ять років Ніна Іванівна керує музеєм Котловинського ліцею — одним із найкращих шкільних музеїв України. І став він таким не тільки стараннями всьому колективу навчального закладу, а й завдяки цій унікальній, дуже відповідальній, ініціативній жінці, яка все своє життя, незважаючи на безліч проблем, намагається робити добрі справи для людей, для збереження культури, по крихтах збирає історію Котловини.

А тепер хочу розповісти про сам музей, і допоможе мені в цьому Ніна Іванівна.

Котловинський історичний музей був заснований за ініціативою директора школи П.Я. Долапчи у лютому 2006-го. Тоді, у дні проведення Міжнародного фестивалю гагаузької культури, він прийняв перших відвідувачів. У червні 2020 року удостоєний звання «зразковий».

Музейний комплекс розташований у приміщенні ліцею, але всі називають його сільським. Мудрі люди кажуть: «Село без музею — як людина без пам’яті. А він у нас є! Та ще й який!». Його фонди, а до їх наповнення долучилися педагогічний та учнівський колективи школи, будинку культури, бібліотек, ветерани та актив Котловини, складають понад 4700 експонатів. Вони розміщені у п’яти залах: «Історичний шлях школи», «Історія села Болбока — Котловина», «Знаряддя праці селянина», «Історія мого народу» (етнографічна зала) та «Світлиця» (зала літератури, культури, мистецтва).

— Ми бачимо музей не лише як інституцію збереження артефактів, а як серце села Котловина, середовище наукового пошуку, майданчик для діалогу. Це заклад, де минуле перетворюється на урок майбутнього, а діти — на справжніх хранителів пам’яті. Музей не просто збирає старовину. Він говорить. Він дихає історією і кожного дня відкриває нові сторінки для тих, хто приходить доторкнутися до живої пам’яті, — розповідає Ніна Дейнека. — Одним із напрямків нашої роботи є підготовка юних екскурсоводів. Це — не формальність. Це — глибока, системна, натхненна праця, яка змінює світогляд школярів і формує їхню громадянську свідомість.

У музейному комплексі функціонує гурток юного екскурсовода, до якого входять 27 учнів 4—11 класів. У нас навіть є сім династій гідів. Учні стають впевненішими, розвивають навички публічних виступів, формують активну громадянську позицію: «Я знаю, де живу, і мені це небайдуже!».

Наші учні — не просто екскурсоводи. Вони — дослідники, оповідачі, волонтери, мовники. Ми навчаємо їх працювати з джерелами, аналізувати факти, записувати інтерв’ю з очевидцями, вести літопис сьогодення. За цим стоїть дуже кропітка робота, де одним із найважливіших є індивідуальні заняття, на яких ми відпрацьовуємо тексти, питання, які можуть поставити відвідувачі, інтонацію, жести, роботу з указкою тощо. Діти проходять мовну підготовку, адже екскурсії проводяться українською і гагаузькою мовами (за що велика подяка вчителеві гагаузької Л.М. Арабаджи), що дуже важливо в нашому багатокультурному середовищі.

Кожна екскурсія — маленька подорож у світ історії, культури, природи чи навіть повсякденного життя, яке набуває нового змісту. Але справжнє захоплення й запам’ятовування виникає не тоді, коли екскурсовод просто зачитує текст з папірця, а коли говорить від серця. Саме такий підхід ми практикуємо у нашому ліцеї — гід не лише передає знання, а й ділиться власним баченням, емоціями, досвідом. А це можливе лише тоді, коли учень пропустив через себе все, про що розповідає. Наприклад, коли ми вивчали тему історії рідного села, пішли до Ялпуга. Там дослі-джували ґрунти, знаходили каміння, кістки, старовинні уламки тощо. Все, що знайшли, ретельно перебрали, щоб потім привести до ладу. Саме після цих знахідок до нашого гуртка долучився Роман Казани, який потім, у 2020 році, на всеукраїнському етапі конкурсу екскурсоводів закладів освіти «Край, в якому я живу» посів третє місце. Зараз він навчається в Ізмаїльському університеті й працює у нашому ліцеї вчителем.

Ми навчилися відходити від стандарту шаблонної екскурсії. Скажімо, напередодні Дня па-м’яті та примирення йдемо з гідами на кладовище і не просто покладаємо квіти, а прибираємо могили ветеранів. Там біля кожної з них звучить розповідь про життя та подвиг героя, до якої залучаємо його рідних, ліцеїстів. Діти кажуть, що така форма дає більше, ніж екскурсія біля стендів.

Беручи участь у численних конкурсах, як-от «Скарбнички мого краю — Одещини», юні екскурсоводи Котловини вдосконалювали навички пошуку матеріалів через розмови з односельцями, книги, сайти, архіви тощо. До речі, треба зазначити, що першими слухачами дослідницьких робіт, які згодом стають частинами екскурсій, завжди є учні ліцею. Відбувається, так би мовити, своєрідна апробація.

Ангеліна Бозаджи, вивчаючи подвиг воїнів-десантників, пам’ятник яким стоїть у центрі села, знайшла багато матеріалів через тематичні сайти. Вікторія Мальчева, коли писала про голод 1946—1947 років, розпитала своїх рідних, обійшла всі захоронення жертв Голодомору. Яна Кіхай, взявши для себе тему сталінських репресій, не тільки дізналася, що через них пройшли її рідні, а й принесла до музею чимало цінних документів. Настя Казани побувала у родинах уродженців села, заслужених художників України Петра Чакіра і Віктора Чернова, завдяки чому експозиція, по якій вона проводить свою екскурсію, збагатилася на цілий фотоальбом із життя В. Чернова. Ксенія Назар, досліджуючи багатства Ялпуга, спілкувалася з працівниками Ізмаїльського рибного господарства, які займаються зарибленням озера. Настя Беркуця, яка торік посіла друге місце на всеукраїнському етапі конкурсу екскурсоводів закладів освіти з темою «Загадковий народ — гагаузи», почала проводити таку тематичну екскурсію не тільки для учнів, а й для гостей туристичного проєкту «Котловина — атракційне гагаузьке село», частиною якого з 2020-го є і наш музейний комплекс. Тут нещодавно відкрили нову виставку «Сусак у побуті гагаузів: традиція і мистецтво», яка під впливом відвідувачів стала одним з етапів екскурсійної програми зали «Світлиця».

Під час повномасштабної війни, коли на перший план виходять мужність і гідність, музейний комплекс став справжнім центром національно-патріотичного виховання. У 2023—2024 роках активно долучився до регіонального проєкту «Музеї закладів освіти Одещини тримають стрій!». Його стіни не мовчать — вони промовляють через експонати, виставки, через очі юних екскурсоводів. Тут відкрили стенд й однойменну екскурсію «Шануймо захисників», де живе пам’ять не тільки про односельців — учасників російсько-української війни, а й про кожного загиблого героя всієї Ренійської громади. Імпровізовані сувеніри з гільз, прапор, підписаний воїнами «Холодного Яру», військові шеврони, подяки від командування частин, де служать наші випускники, — усе це промовляє через гідів мовою серця й правди.

З початком великої війни у село прибуло багато переселенців, і вже 9 березня 2022-го в комплексі провели для них першу оглядову, а згодом і чимало тематичних екскурсій, у програму яких включили зна-йомство з національною культурою, вивченням старовинної гри в кості «Ашик», зустрічі з майстрами ужитково-побутового мистецтва тощо.

Тільки за 2024—2025 навчальний рік у музеї провели понад 70 екскурсій, на яких побувало близько тисячі людей різного віку, національностей, віросповідань. Свої враження відві-

дувачі висловлюють у книзі відгуків, де можна побачити записи гостей з багатьох міст України, Туреччини, Молдови, зокрема й Гагаузії, Швеції, Австрії, Німеччини, Болгарії, Румунії, Австралії тощо.

Нещодавно до музею завітали військові, подякували за все, що робить ліцей для воїнів ЗСУ. Вони залишили такий відгук: «Цей музей — як стара пісня, яку знаєш з дитинства, але щоразу відкриваєш по-новому. Котловинський музей — це час, що зупинився між дерев’яними рамами, між словами екскурсовода, які летять, мов горобці, над селом. Тут пахне історією, трохи пилом, трохи воском, трохи пам’яттю. Речі мовчать, але кожна — як вірш. Слухаєш і згадуєш, навіть те, чого не прожив. Дякуємо за тепло, за спра-вжність, за цю тиху розмову крізь роки».

— Наші гіди — це діти, і вони потребують особливої уваги. Ми намагаємося знайти підхід до кожного, щоб у них було бажання стати справжніми екскурсоводами. У цьому нам допомагають гурток військово-патріотичного виховання, весь колектив нашого ліцею, працівники будинку культури, батьки, — зазначає Ніна Дейнека. — За допомогою спонсорів ми заохочуємо наших гідів поїздками у музеї Ізмаїла, Болграда, Рені, зустрічами із краєзнавцями...

Хочу розповісти і про унікальне явище в нашій громаді, а може, і в області — традицію передачі музейної справи новим екскурсоводам. Це не просто передача знань, це — обряд ініціації, момент, коли любов до історії рідного краю стає спадком. Починаючи із 2017 року саме в Міжнародний день музеїв ми проводимо свято передачі маршруту екскурсії від випускників новим гідам. Кожен рік привносимо щось нове, оригінальне, тому така подія залишається в пам’яті кожного, хто пройшов через наш гурток. Єдине, що не змінюється, — запрошення на святкову екскурсію батьків, перших учителів, класних керівників. Це свого роду екзамен, бо випускники не просто йдуть — вони залишають частинку себе у кожному наступнику. І ця наступність, ця турботлива передача досвіду формує музейне братство, своєрідну музейну родину. Слова не можуть показати всю зворушливість атмосфери свята, і його значення не тільки для випускників, а й для кожного юного екскурсовода. На ньому просто треба побувати!

Наша мета — не тільки передати знання, а й виховати у дітей відповідальність за пам’ять, за правду, за своє коріння. І наші юні екскурсоводи з цим блискуче справляються. Вони вже сьогодні — справжні амбасадори історії своєї Батьківщини, рідного краю. Бо музей без дітей — це просто архів. А музей, де діти говорять, слухають, розповідають, — це жива нація, адже бути гідом — це не лише передавати інформацію, а потреба ділитися частинкою своєї душі, надихати, показувати знайомі речі під новим кутом. І коли школяр стає таким гідом — це справжній прорив у вихованні, освіті й самопізнанні. Екскурсія без душі — це просто прогулянка. А з душею — це подія, яку пам’ятають усе життя!

Петро ХАДЖИ-ІВАН, радактор газети «Ренійський вісник».

(Спеціально для «ЧН»).