28 травня в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька (директорка Юлія Пивоварова) відбулася дуже цікава дискусія «Пам’ять, що бореться: Вирій як місце зустрічі», яка об’єднали митців, дослідників, громадських діячів і посадовців довкола вистави «Вирій» (авторка п’єси Наталія Ігнатьєва) – глибокої театральної постановки про колективну пам’ять, історичні та психологічні травми, боротьбу і незламність українців.

Захід став частиною більш широкого культурного процесу повернення правди, вкорінення історичної пам’яті та утвердження національної гідності, адже в один у році День пам’яті жертв політичних репресій чи День депортації кримських татар не може вміститися все те, що варто проговорити й осмислити...

Серед учасників розмови, яку модерувала Світлана Бондар, були письменник і мовознавець, двічі репресований Олекса Різників, голова ГО «Кримські татари Одещини», депутат Одеської обласної ради Февзі Мамутов, головний режисер театру й постановник «Вирію», заслужений артист України Олександр Самусенко, уродженець Бахмута.

Ми з акторкою Іриною Шеляг, докторкою філософських наук Оксаною Довгополовою і докторкою політичних наук Іриною Мацишиною також долучились до цікавої розмови.

Говорили про те, як мистецтво перетворює історичний біль у поштовх до осмислення, як знання і пам’ять про репресії, голодомори та депортації допомагають формуванню української громадянської ідентичності і як театр стає живим простором зустрічі людей та сенсів. Февзі Мамутов провів паралелі з історії українського та кримськотатарського народів, у яких один ворог — Московщина.

Говорили також про гру акторів — щиру й глибоку, адже Ірина Шеляг, Марія Буймович, Ірина Бесараб створили настільки реалістичні образи, що вони не могли не зворушити глядачів до глибини душі. Кожен втілений образ ніби закликав: цінуй життя, проживай кожен момент тут і зараз, дякуй за те, що маєш, і бережи тих, хто поруч!

Заслужена артистка України Нінель Наточа так зіграла (чи краще сказати – прожила) роль матері загиблого військового, що присутні «прочитали» її як Матір-Оранту всіх наших воїнів — уособлення сили, терпіння й безмежної любові.

Формат «глядач на сцені» створив особливу атмосферу близькості між акторами та публікою — і саме ця фізична й емоційна близькість підживила силу кожного слова, кожної паузи, кожного погляду.

Аналізували з Олександром Самусенком та Іриною Шеляг спектакль – психоемоційну драму, що через несподіване сценічне подання розповідає про чотирьох жінок, які застрягли на зупинці, куди вже ніколи не приїде жоден автобус. Але вони продовжують чекати його, а заодно й своїх близьких, які пішли на війну. І кожна з них серед життя, розбитого війною, ніби скульптури на аван-сцені, шукає свою правду...

О, як же це відзеркалює події українського сьогодення, яке ставить питання про можливість чи неможливість порозуміння між тими, хто опинився по різні боки війни, обставин чи рішень, змушує замислитися над тим, як люди роблять власний вибір, коли йдуть захищати Батьківщину...

А ще вистава про те, що нас знищували протягом цілих поколінь поспіль, «вшивали» нам «ген безголів’я» – от як у вірші Олекси Різникова (уродженця Єнакієвого), процитованому під час зустрічі:

Ми всі – на рівні живота.

Ну, може, хтось –

на рівні серця.

А вище – пустота ота,

Що безголів’ям зветься.

Хто оселедці нам голив?

Стругав із черепом,

з мізків’ям?

Нам стільки стинано голів,

Що вже у генах безголів’я.

Усікновеніє глави

У потенційного предтечі…

Месій косіння, як трави…

Сівба репресій між малечі…

То що ж ???

Нам голову угнуть

між плечі???

Чи знищимо ми той «ген безголів’я» і життя «на рівні живота»? Чи проростемо через біль мужнім і мудрим народом?

Переконана, що кожен з учасників розмови, вийшовши з театру, продовжив внутрішній діалог із собою, бо всі ми, зрештою, — частина великої розмови, яка триває. Вистава «Вирій» не дає готових відповідей — вона дає ґрунт для думання, відчування і співпереживання...

Друзі! Ходіть в театри! Це надихає...

Ярослава РІЗНИКОВА.

Фото Наталії ДОВБИШ (Інтент).