Він смерть свою пророкував,

Він з нею ходив на гульки

явно й тет-а-тет.

(З Володимира БАЗИЛЕВСЬКОГО).

І. Солдат

Поверталися з «мінуса». Хто не знає, що це таке, той дуже мало знає про війну. Можливо, такі знання ні до чого, хоча — як сказати. Живемо в такий час, коли воєнна термінологія наче розчинена в повітрі. Отож, «мінус» — це ворожа територія, та, що зайнята ворогом, це, як мовиться, по той бік фронту, куди заходять лише розвідники, а вже опісля — штурмові батальйони.

Ішли мінним полем, навпростець. Не вперше, звісно, це їхня робота на війні. Поверталися тим самим шляхом, яким ішли на виконання бойового завдання. Були певні: робота зроблена добре. Поверталися вже з іншим настроєм: завдання виконане, дорогу знають, тож можна наддати темпу. Хоча старший групи Артем Орлянський майже біг. Додому ж! За його сягнистими кроками ледве встигали.

Для бійця позиція його частини — рідний дім. Тут він живе, поки не прийде заміна або не втрапить — боронь, Боже! — до шпиталю, або… Про це вони там вчаться не думати. Думати можна — і треба — про рідний дім, про батьків, коханих, дітей — якщо вони є… Можна мріяти про те, як воно буде по війні. А найкраще думати про ворога. Бо хто ж іще про нього подумає? Не треба вважати, що він зовсім таки безголовий. І треба знати, що у тій голові всередині. Думати про те, як його випередити, захопити зненацька. Треба готуватися до виконання наказу, коли його отримано. Та хіба мало думок у бійця на «нулі»? Ви скажете, що найголовніше завдання — все-таки вижити. А от і ні. Коли починаєш думати про це, тоді вже бережись. А як вбережешся? Один лише Господь щось знає про це.

Шлях додому завжди легший. Здавалося йому, що у хлопців настрій трохи навіть кращий, ніж у нього. Здавалося, що й швидше йдуть, аніж туди. Але що ми можемо знати про ті хвилини? Багато разів пані Ірина думала про це, про той його шлях, останній у житті.

Поверталися знову навпрошки. Та він все одно намагався віднаходити правильні напрямки. Все здавалося йому, що вони десь отут проходили вже, що це і є той прохід у цьому мінному полі, який вони віднаходили, йдучи туди — не знати як, інтуїтивно, якимось надцятим чуттям, та й було це не перше їхнє завдання такого штибу.

Про все це намагався не думати. А думка все одно знаходила, як зайти йому в голову, очі вишукували якісь сліди їхнього недавнього тут руху, коли йшли до ворога. Оно слід від берця на пісочному острівці, це ж таки його розмір, важкий слід. Хоч і деформований. Хлопці йшли слід у слід. Швидше, швидше... Але де ті сліди на твердому ґрунті?!. Хіба травинки прим’яті, степове зело, висохле під спекотним сонцем. Й оця нірка, житло якогось аборигена цього степу.

Прийшло знайоме відчуття «подвійності думок». Десь читав про подібний стан, коли головна думка — про нагальне, найважливіше, а там десь, позад неї, другим планом, вже інша. От і зараз: дійти, доповісти командирові. А позад неї — думки про щось наче другорядне, вони самі по собі плинуть і плинуть. Мабуть-таки, і Дерибасівська, й Ланжерон згадались тоді, якісь начебто лиця друзів… Зненацька зринуло мамине обличчя і заступило все…

Раптовий посвист, такий характерний, це міни — єдина думка в голові, а далі вибухи. Дрони! Вибухи ще і ще. Вже не рахував їх… Якась ніби ямка, рівчачок, заглиблення в землі, таке рятівне для солдата… Що там з ним? Нога. Все в крові. Де той у біса турнікет? Швидше-бо, як нас навчали робити це? А кров цебенить. Чорти б його! Та вони ж китайські, ці кляті турнікети, несправні. До дідька!.. Німіє рука — і там поранення. Все в очах крутиться, земля пливе, пливе… Тримайся!.. Де ж той шпиталь?.. Біль — напливами, як морські хвилі… Мама… Несподівана ніжність в серці… Крізь біль, оніміння…

«Як ти потрапив у розвідку?» — це хто питає, це з його підрозділу? Потрапив, бо думав про це, знав, що візьмуть, таких беруть, спортсменів, зброю знав; та ми всі тут спортсмени, а то служили б піхтурами, там що не день — «двохсоті»; треба казати, «на щиті» — це по-нашому, а «двохсоті» — москальське… Голоси, голоси, знайомі й не дуже, лиць не видно… Ч-чорт, болить же, обережніше можна? «Терпи, любчику, їдемо до шпиталю, там доктори, вони тобі допомо…».

ІІ. СИН

Чотирнадцятого серпня дзвінок у двері. «Ми — з ТЦК». Принесли мені повідомлення про смерть сина. В тому повідомленні прізвище було написане неправильно. Я кажу: «Це не мені… це не може бути… тут інше прізвище»… Вони кажуть: «Тут ваша адреса, це ваше прізвище… Ось, читайте: Орлянський Артем Сергійович»...

Земля перевернулась. А потім я зателефонувала його побратимові й запитала, чи це правда. Він сказав: правда…

І все. Почався мій шлях до сина. Вже інший шлях… Мені сказали, що він повертався з бойового завдання, що їх виявили дрони і що їх обстріляли з мінометів. Частина групи відійшла, а він ще з одним хлопцем залишилися там. Йти не міг. Був тяжко поранений: рука, нога, черевна порожнина… Через дві-три години за ним повернулися, багато часу було втрачено. Коли поклали в евак, щоб повезти в Чугуїв, ще був живий. Помер у «швидкій». А ми тут чекали… Коли вже зрозуміли, що загинув, чекали тіло…

І тут почалося найстрашніше. Військові кожного дня казали мені неправду, що тіло, мовляв, на маршруті. А тіло… просто лежало в купі інших тіл. Нема рефрижераторів, нема нічого. З Чугуєва перевезли його до Куп’янська, потім — до Дніпра, звідтіль — ще до іншого моргу… Я досліджувала весь його шлях, його везли вісім днів. А це ж серпень, того літа була велика спека, ніхто мені жодного разу не сказав, що тіло не в холодильнику… що нема рефрижератора. Ми навіть не могли припустити нічого подібного. З його частини мені давали телефони до наступного моргу, а там — те саме, і він уже в іншому…

Коли привезли, я навіть не припускала, що тіло могло бути не в холодильнику. Відкрили мішок — ледве його впізнала. Незалежний судмедексперт засвідчив, що тіло мого сина не перебувало жодної хвилини в холодильнику. Його навіть привезли у звичайному автобусі. Ви розумієте мою образу? На владу, на військових, на мінохорони здоров’я, бо саме вони займалися цими питаннями. «2023 рік, війна триває, хіба не знаєте, що ми зазнаємо великих втрат?». Все це так, на жаль, але хіба тіло солдата не заслуговує на повагу? Хіба родина не має права з ним попрощатися?

Через тиждень по тому, як поховала сина, я взяла в руки його портрет і пішла на сходи міськради — там тривали протестні акції матерів. Коли влада оголошувала тендери на озеленення, на ремонт доріг, люди виходили і вимагали, що на ці гроші треба допомагати війську. Мер за-просив мене до себе, і я виклала все, що накипі-ло в ті дні… Поховали ми сина на Західному кладовищі, сектор міського поховання. Приїздив його командир, був на похоронах, казав, що мій син відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, незважаючи на те, що прослужив лише чотири з половиною місяця. Пояснив, що термін служби у розвідників невеликий…

Я дуже вдячна, що зберегли його особисті речі, а найбільше вдячна за телефон, з якого багато дізналася про його друзів, а ще — про те, що далеко на всі погоджувалися йти на бойові завдання, були серед них і командирські улюбленці. Є й такі командири, котрі бояться наблизитися до «нуля».

Ми, матері, створили громадську організацію «Родина янголів світла». Після того, як я вийшла на сходи міської ради із запитаннями, чому таке ставлення до загиблих, чому влада будує дороги, а в той же час гинуть наші хлопці, гинуть найкращі?..

Яким він був? Був спокійний, водночас активним, зростав, як усі хлопці. Ми старалися забезпечити йому щасливе дитинство. Любив спорт, особливо карате, легку атлетику, брав участь у різних змаганнях, тож в армію пішов у добрій фізичній формі. Через це і взяли його в розвідку. У школі вчився, як всі хлопці, не відмінник, але й не пас задніх. Учився у 55-й школі, а більшу частину — в 92-й. Любив друзів, запрошував їх у гості, надто коли я щось смачненьке готувала. Дуже любив тварин: усі дворові собаки й коти буквально ходили за ним. Пригадую, якось перед нашими дверима зібралося їх повнісінько. «Мамулю, — каже мені, — можна, вони поживуть у нас?». А вони чекають, що я скажу. «Але ж наша квартира маленька»… Після школи вчився в комп’ютерній академії «Шаг». Армійську службу відбув тут-таки, в рідній Одесі, у спортивній роті. Армія багато йому дала. Став такий підтягнутий, змужнілий, відповідальний. Якийсь час працював в охоронній структурі, в групі швидкого реагування. Коли почалася війна, я на той момент була за кордоном у справах. Син пішов до військкомату. Там йому відмовили. «У нас на всіх вас, добровольців, нема автоматів», — сказали. Обурився. «Якщо я їм не потрібен… спортсмен… знаю зброю…». Невдовзі прийшла повістка. Після вишколу відібрали його до спеціального підрозділу розвідників. Я про це нічого не знала. Він беріг мене, турбувався за моє здоров’я, писав, що тренує хлопців і що це далеко від «нуля». А насправді служба його була дуже небезпечною: ходили з бойовими завданнями за той «нуль», «на мінус», бували і в бліндажах. І це без жодної технічної підтримки. У 2023-у 95-та штурмова бригада саме на тому напрямку мала великі втрати…

У ніч із 13 на 14 серпня ворог зруйнував супермаркет «Фоззі» на Балківській. Там якраз навпроти була його квартира. Повилітало скло. Я пишу йому, щоб не думав про це, вікна ми вставимо. Якраз чекали його у відпустку, якою був нагороджений за добру службу, бувало, що виносив поранених побратимів на своїх плечах. Ми чекали його у відпустку. А 14 серпня прийшли з ТЦК…

…Я вчусь кожного дня, як із цим жити… Як перейти через це…

Низький уклін матерям наших мужніх захисників. Живих. І полеглих. За тих, хто зараз тримає оборону, захищає рідну землю. І за тих, кого вона вже прийняла у свої обійми.

НА СВІТЛИНІ: герой-захисник Артем Орлянський.

Фото з родинного архіву.