«Ніколи знову»: чому історія зазнала невдачі?» — так озаглавив своє вступне слово на панелі «Вирок історії» Київського безпекового форуму Мирослав МАРИНОВИЧ, член Ініціативної групи «Першого грудня», радник ректора Українського католицького університету. Подаємо цей виступ у редакції https://zbruc.eu.

Нинішній стан людства я описав би коротко так: схоже, що світ знову забув про спільні «правила дорожнього руху», а тому кожен починає рухатися відповідно до своїх егоїстичних потреб. Видно, людству судилося час від часу міняти свої гасла на протилежні: від «Осанна!» до «Розпни!», від оптимістичного «Never again!» («Ніколи знову»!) до путінської погрози «Можем повторить!». Отже, настав час висвітлити на табло гасло «Пристебніть ремені безпеки!».

Я погоджуюся з думкою, що в нинішній світовій турбулентності історична пам’ять відображає засадничі і часом просто фатальні закономірності. Наведу кілька прикладів. І почну з реакції демократичного світу на агресію з боку Росії.

Першою реакцією було не покарати агресора за порушення міжнародного порядку, а задобрити його і схилити до компромісу. В історичній пам’яті така реакція має назву чемберленівського синдрому, і Мюнхенська угода й доля Чехословаччини є просто прямим паралелями з нинішніми подіями. Сьогодні скандальний варіант «мирної» угоди, вироблений у Вашингтоні, передбачає цілковиту капітуляцію України, а путінський режим не те що не поніс би відповідальності за вчинені злочини, а щодо нього навіть скасували б санкції. Проте новий амбітний чемберлен уже готується гордо сказати своїм виборцям: «Я приніс вам мир!».

Спроба чергового виведення агресорів з-під відповідальності задля позірного миру нагадала мені ще один історичний прецедент. Так, на початку 1990-х нас, дисидентів радянського періоду, на Заході щиро переконували, що заклики організувати Нюрнберг-2 є шкідливими, що треба просто підвести риску і почати з чистого аркуша. Аргументи були різними і часом навіть високоморальними, але насправді в їхніх словах промовляв страх перед можливістю перетворити східноєвропейський простір на місиво воєнного конфлікту.

Що ж, 1991 року цього вдалося уникнути. Але криваве місиво 2022-го нагадало: непокарані й неспокутувані злочини, ніби покинуті в землі зерна, дають нові й страхітливі сходи. І справді, Путін перетворив свій режим на реінкарнацію чекістського режиму недавньої комуністичної імперії. Він досить легко розвернув Росію до фантомів її минулого, оскільки в її історії мало хто поніс покарання за вчинені злочини. Тому відомий вислів Достоєвського «злочин і кара» повис над цією країною дамокловим мечем. А нас, українців, знову прирікають на безконечне повторення трагедій.

У світі добре відомий класичний принцип правосуддя «покарання має бути невідворотним», але, на жаль, політична логіка часто йому суперечить. Сьогодні думка про покарання Росії викликає на Заході тиху паніку. І, здавалося б, справді: нема такої країни, яка могла б окупувати величезну територію Росії та встановити там окупаційний режим. До того ж гіркий досвід Наполеона і Гітлера став для Європи парадигмальним: табу на військовий похід проти Росії зашитий, як кажуть, у підсвідомості європейців. Українцям не вдається переконати їх, що замість відкидати можливість розпаду Росії апріорі, краще зробити його контрольованим. Натомість чимало західних полі-тиків воліють утримати Росію «на плаву», щоб зберегти нинішні геополітичні баланси і не допустити посилення Китаю.

До цього історичного страху додається й страх сучасний: Захід боїться розпаду Росії, внаслідок чого ядерна зброя, мовляв, потрапить до рук терористів. Повторюється ситуація із 1991 року, коли Джордж Буш і Маргарет Тетчер апелювали до українців не вдаватися до «руйнівного націоналізму» й не домагатися розпаду СРСР, оскільки це загрожує втратою контролю над ядерним арсеналом.

Отож світ мусить нарешті виробити свою візію того, як має завершитися ця війна. Путін не змінив свого ставлення до України ні на йоту: і українська держава, і українська нація мають зникнути. Отож перед нами три можливі варіанти.

Перший передбачає, що західні демократії цілковито зречуться цінностей. Адже якщо Захід вирішить за всяку ціну не допустити краху Росії і примиритися з нею, то він має сказати собі відверто, що готовий змиритися з іще одним «остаточним вирішенням національного питання», тільки цього разу не єврейського, а українського. В такому разі мир відновився б через майже ритуальну смерть «козла відпущення», яким мала б стати Україна. Що в такому разі залишиться від етичної будови демократичного Заходу?!

Другий варіант — перекласти вирішення російського питання «на потім». Однак у цьому разі українці були б приречені на повтор російської агресії під краще продуманим приводом.

І, нарешті, останній варіант передбачає усвідомлення того, що справедливого миру не досягають ціною зречення правди, ціною етичної поразки. Адже пора вже зауважити, що ігнорування цінностей вносить у життя світу такі збурення, внаслідок яких під загрозою опиняється якраз те, що хочуть захистити, а саме — безпека. І ми незмінно знаходимо цьому підтвердження: сьогодні ми ближчі до Третьої світової війни, ніж у 2014-у.

Не можна не згадати про ще один аспект отого позірного «миротворства». Коли так звані «зелені чоловічки» окупували Крим, західні політики — передусім адміністрація Барака Обами — активно застерігали Україну від будь-яких воєнних акцій у відповідь. «Ми розв’яжемо цю проблему дипломатичним шляхом», — чула тоді Україна від західних партнерів. Сьогодні ж ми чуємо від президента Трампа звинувачення: «Але якщо він [Зеленський] хоче Крим, то чому за нього не воювали 11 років тому, коли його без жодного пострілу передали Росії?». Цинізм такого звинувачення просто шокує.

До речі, з Кримом пов’язана ще одна етична поразка людства. Є щось дивовижне в тому, як мало уваги приділяють у світі долі кримських татар. У масовій свідомості народів світу закріпився кремлівський пропагандистський штамп про Крим як невід’ємну історичну частину Росії, хоч росіяни володіли Кримом значно менше часу, ніж його корінний народ — кримські татари.

Сьогодні українців спонукають змиритися із втратою окупованих територій, забуваючи, що якщо для українців це втрата 20% їхньої території, то для кримських татар — усі 100%. Цим самим сучасні «миротворці» наче говорять їм: «Ви — надто малий народ, щоб ми зважали на ваші національні інтереси. І ваша доля в окупованому Криму нам фактично байдужа: домовляйтеся з росіянами самі». Отож надія для українців неможлива без одночасної надії для кримських татар.