Мій батько був військовим льотчиком, і тому сім’я мандрувала по різних місцях Союзу. Влітку мене відправляли на батьківщину предків — у мальовниче село з романтичною назвою Коханівка, що на Ананьївщині Одеської області.

Село було велике, зі ставком посеред нього, створеним штучно завдяки річці Журавка, верхів’я якої були за декілька кілометрів від села, а впадала вона у ріку Південний Буг. Праворуч та ліворуч на великих пагорбах ще у ХІХ столітті поміщик висадив ліси. Як це йому вдалося зробити у засушливому степу півдня — невідомо. Ліси існують і донині та охороняються. А мій дід багато років був лісником. У 1933 році ліс врятував родину від голоду.

Спогад мій можу датувати 1955—1956 роком. Мені було близько шести років, у школу я ще не ходив. Кордон між Росією та Україною потяг перетинав вночі.

І ось одного разу вранці я прокинувся від того, що у купе стояв дивовижний, незнайомий мені запах, але явно їстівний. За столиком сидів новий пасажир, він сів на потяг уже в Україні. Чоловік відрізав від білого батона скибочки, намащував маслом та їв. Побачивши мої голодні очі, він мовчки відрізав шматок і дав мені. Я довго дивився на цю красу перед тим, як почати їсти. Бо у російському містечку, де служив мій батько, ми їли більше сірий «кирпичик», не дуже смачний та й, практично, без запаху. Правда, у продажу був і білий хліб, але зовсім інший.

Потім, після демобілізації батька, коли ми перебралися до Одеси, я часто просив купити такий батон, який їв у потягу, хоча коштував він дорожче, ніж звичайний. І от я й досі, майже через сімдесят років, пам’ятаю той запах.

Слава Україні!