Маленька дівчинка стояла перед роялем і торкалась пальчиком клавішів. Непричесане довгасте волоссячко, благеньке пальтечко на худих ще дитячих плічках… Позаду стриміла розбита п’ятиповерхівка — наче молилась до неба всіма своїми гостряками.

Хто й навіщо виволік сюди громіздкий інструмент? Може, була там музична школа, й ці поважні маестро вимогливо споглядали зі стін — тепер вони дивилися в небо з калюж та з-під пошматованого бетону…

Ні, вона не забула урок, але хто її тепер послухає — тут, біля цієї руїни, біля вірного роялю, котрий діждався її, обчухраний і так само самітній?..

— Я зупинив машину зоддалік, перед потрощеними панелями.

— Де твоя мама? Як тебе звати?

Не обернулась. Чи не розчула? Затято видобувала одну й ту саму ноту Si. Все гучніш і гучніш.

Гукнув голосніше. Зречено обернулась, далі рукою вказала у бік підвалу. Щойно ми роздавали там привезену гуманітарку.

Нота Si загучала голосніш, далі — ще голосніше. Стояла біля перехнябленого роялю, мовчки вдаряла пальчиком одну й ту саму клавішу. Інструмент відчайдушно відгукувавсь, такий вже непотрібний тут, посеред хаосу руйнації, виповідав одну й ту саму ноту. Несамовито грімке Si поряд з розтрощеною п’ятиповерхівкою, у якій була колись її рідна музична школа…

— А далі? Що було далі?

— Ми поспішали. Ще мали роздати привезене й повертатись. У бічному люстеркові я знову побачив роз-трощену п’ятиповерхівку, уламки бетону… І більш нічого…

…Крізь кавову пару та цигарковий дим тут, на розі Дерибасівської та Рішеьєвської, бачу немовби обриси роялю, а поряд — вона; з напівтемної зали незрушно зорять, одне при одному, сотні чужих облич. Завершальна, сумовита, а далі відчайдушно трагічна, аж розпачлива нота Si. Фінальна. Поза програмою. Все голосніш, голосніш — одним лише пальчиком по тій самій клавіші, до відчаю, до нестями. Сама-самісінька. Й розтрощена п’ятиповерхівка позаду.