Лютнева революція 1917 року стала поворотним пунктом в історії українського народу, який після падіння самодержавства пережив справжнє національне відродження. Розпочався новий етап боротьби за українську державність.

Уже 13 березня 1917-го з телеграфних повідомлень в Одесі дізналися про петроградські події. У місті виникла рада громадських організацій, яка закликала населення згуртуватися для підтримки Тимчасового уряду й провести 16 березня маніфестацію.

У цьому заході взяли участь багато мешканців Одеси та околиць, військові, студенти, гімназисти. Серед військовиків виділялися курсанти обох шкіл прапорщиків, створених для підготовки молодших офіцерів для фронтів Першої світової війни. Багато курсантів Другої школи, очолюваної полковником Михайлом Павленком, були свідомими українцями, котрі відвідували «Українську хату» в Одесі (під орудою відомого військового лікаря, полковника Івана Луценка).

14 березня курсанти в «Українській хаті» заснували Спілку українських юнаків, головою якої обрали сина відомого письменника Михайла Коцюбинського — Юрія. У ніч із 15 на 16 березня жінки, членкині «Української хати», вишили національний прапор для юнацької спілки, під яким хлопці й вийшли 16 березня на вулиці Одеси. Першим прапороносцем був юнкер Сергій Колінський, який пізніше став старшиною Армії УНР.

Обидві школи вийшли під червоними прапорами. На плацу 14-го стрілецького полку вишикувалися юнаки обох закладів, а українці під жовто-блакитним стягом стали окремо. Вийшовши на вулицю Канатну, військові розташувалися в такому порядку: Перша школа — під червоним прапором, далі українці — під жовто-блакитним і Друга школа — під червоним, за ними — кулеметний батальйон, а позаду — артилерійське училище.

Ліворуч на коні їхав начальник Другої школи полковник Павленко. Зупинившись біля українського прапора, він звернувся до юнкерів із запитанням: хто йде під цим знаменом? Йому відповів портупей-юнкер Василь Бибік, родом з Полтавщини: «Українці — нащадки запорозьких козаків». Полковник Павленко з приємною усмішкою наголосив, що його дід Омелян був сотником Задунайського козацтва, тому він також є нащадком славних дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Курсант відповів, що цим він зробить їм велику честь. Полковник Павленко поїхав далі оглядати свою школу, а курсанти в цей час передали українцям з Другої школи, що їх начальник їхатиме на чолі українців, і тоді кількість курсантів під українським прапором значно зросла.

Наступного дня «Одесский листок» написав про цю подію так: «Під час вчорашньої маніфестації Одеса була заскочена несподіванкою, бо популярний в Одесі начальник II студентської школи юнаків, полковник лейб-гвардії, георгіївський кавалер, з перев’язаною пораненою рукою, на чудовому рудому коні вів свою школу під сепаратистським «українським прапором».

Після цієї події полковник Павленко додав до свого прізвища ім’я діда і став Омеляновичем-Павленком. З проголошенням незалежності Української Народної Республіки йому присвоїли військове звання генерал-хорунжого, а в травні 1920-го — генерал-поручника. У 1945-у він очолив військове міністерство УНР в екзилі. Помер Михайло Володимиро-вич Омелянович-Павленко 29 травня 1952 року.

По закінченні школи прапорщиків Василь Бибік у травні 1917-го потрапив до Туркестану й одразу приступив до українізації війська в Самарканді. А вже в червні прибув до Києва з українізованим куренем і влився до 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького. У складі цього підрозділу боровся за незалежність України. Інтернований у Польщі в 1920-у. Жив у Чехословаччині, Німеччині, потім — у США. Помер 3 липня 1954-го.

Одесити пам’ятають подвиги наших дідів і прадідів, які сто років тому боролися із московитами за незалежну Україну. Сьогодні Одеса міцно стоїть на обороні південних рубежів нашої Батьківщини у боротьбі з російськими загарбниками. Як і сто років тому, десятки тисяч жителів нашого краю героїчно боронять Вітчизну на всіх фронтах: під Харковом, Маріуполем, Миколаєвом, захищають столицю, стародавній Чернігів і Суми... Наші волонтери цілодобово допомагають війську, будують захисні споруди, допомагають евакуювати матерів з малими дітьми.

Ми впевнені, що цього разу перемога буде за нами. Бо за нами — правда, з нами — цивілізований світ і з нами — Господь.