Підбити підсумок нашого газетного марафону, котрий ми розпочали у номері, що вийшов друком 6 червня, у День журналіста, ми хотіли б ось цим невеличким інтерв’ю. Наш співрозмовник — Анатолій Венгрук–добре знаний фахівець і в колі наших телевізійників, і серед одеських газетярів. Анатолій Михайлович мав нагоду вкусити й «бюджетного» хліба, але від 95-року працює на приватні мас-медіа. Останні тринадцять років він редагує всеукраїнську газету «Моряк України». Каже, що свого часу потерпав, що видання може не дожити до його пенсії. Відтоді – не схильний до похмурих прогнозів щодо майбуття друкованого слова:

– Вже кільки років я на пенсії – а видання живе. Довелося пройти через масу форс-мажорів: папір дорожчає, зростає вартість послуг на збут та доставку. Однак нічого фатального так і не трапилося. Ймовірно спрацьовує якась здорова інерції комерційного механізму, котрий не так просто спинити. Тому всі розмови про похорони друкованого слова я вважаю передчасними. В Америці, приміром, я міг спостерігати, як тамтешні невеличкі газети – зі штатом десь у 25 осіб – забрав рекламний бізнес. Він об’єднав ці видання, наситив їх рекламою. І тепер цей «торт» з реклами і різних спеціалізованих сторінок безкоштовно пропонують публіці у супермаркетах. Чув якось і про такий випадок, коли якомусь мультимільярдеру організували … індивідуальний випуск улюбленої газета, яка була пішла з ринку. А повернулася на нього, виходить газетою одного читача. Ще й така, виявляється може бути ніша.

– Тобто виходить на те, що навіть в багатій Америці преса може бути або додатком до реклами, або з забавкою багатіїв?

– Я вважаю, що ми маємо відходити від старих стереотипів. В тім числі й тих, що подають пресу, ледь не як «ум, честь і совість нашої епохи». Преса – це інформаційний сервіс – не більше того.Проблема в тому, що у нас немає в класичному розумінні ринку. Ми покищо в такій фазі, що від вертикалі ми відійшли, а до горизонталі ще не прийшли.

– Тож чи не виходить на те, що зі своїм роздержавленням наші газетиопинилися якраз між двома стільцями? За цієї сумнівної позиції, скільки із 700 державних та комунальних видань, що вже цьогоріч мають бути реформованими, реально зможуть вижити?

– Я вважаю, що половина точно виживе. Думаю, що зараз запит на ЗМІ можуть сформувати об’єднані територіальні громади. Ми днями приїздили до Вилкового. І коли в міського головиМиколи Дзядзіна спитали, чого найбільше бракує зараз громаді він знаєте що відповів? – присутності у пресі і в Інтернеті. Публічності бракує. Він розповідав, що навіть на ринку місцевому давали роз’яснення людям про суть ОТГ. Запит на таку інформацію зараз шалений. Просто преса десь загубилася, вона не відчуває, що люди хочуть знати. Я подивився, чим районні газети живуть – там один одного вітають з днем народження, з родинами, із одруженнями – на це припадає 3 з 4 сторінок.

– І ринок не в змозі зорієнтувати їх на реальні інформаційні потреби?

– У нас ринок модернізувався у бік залежності від місцевих або загальноукраїнських олігархів. Ринок розвалився як такий. Зараз ми бачимо, що всі медійні ресурси розібрані олігархами, і вони їх використовують як своєрідний іміджевий ресурс для політичних перегонів. Створюють піар барикади замість комунікативних засобів.Той, хто підбере недорого при роздержавленні ці шматки медійного бізнесу – він потім на них зможе заробити.

– Років 15 тому одному з місцевих видань Ви дали інтерв’ю, в якому стверджували, що в тодішній одеській журналістиці «немає жодних шкіл – тільки совість». Чи змінилося тут щось за півтора десятиліття?

– Зараз в Одесі вже чотири виші готують журналістів. При цьому вони просто намагаються заробити на популярності журналістики, а пристойного медійного продукту в Одесі немає. Журналістика – професія творча. Вона вимагає, щоб три чверті занять припадало на практику, і хіба лише чверть – на теорію. Вища школа заробляє на понятті журналістика але вона не додає якості цій журналістиці.

– Отже, ми з’ясували: факультети повідкривалися – а шкіл так і немає. Що з совістю?

– Совість, до певної міри, як суспільне явище – вона втратилася Тому що маркетингові маніпулятивні технології – вони її розчинили. Колись у Стендаля я вичитав припущення, що з часом газета може замінити священика. І подумав, що варто було б взяти це за професійне кредо. Ось, мовляв, прийде час, і люди саме з газети отримуватимуть якусь істину, якусь науку. Минули роки. Науки – немає, істини – немає, кількість церков зросла стократ. І я тут зовсім не проти, я – за духовну свободу. Але вся ця масова маніпулятивність, що виглядає як певний фарс за мотивами радянської пропаганди, – вона продовжує живити ті ілюзії, які заважають жити, працювати, ті ілюзії, яких ми маємо остаточно позбутися.