… Коли б не визначена тема, цей інцидентик був би надто дрібний, аби витягувати його на шпальти. Дрібний, як і сума переказу з попереднього місця роботи – гонорар за останню публікацію, щось близько 200 грн. З першого заходу забрати його не вдалося – у суботу, коли за графіком відділення мало працювати, на його дверях мене зустріла вже вицвіла записка – щось у тому дусі, що «буду за 15 хвилин». Це при тому, що субота — це, по суті, єдина можливість для працюючої людини забрати відправлення – і до, і після робочого дня встигнути з відвідинами пошти – майже нереально. В поштовому повідомленні, щоправда, наявна зручна опція – вона пропонує доставити поштовий переказ додому – «зателефонуйте за номером», а далі – порожнє поле. Сервіс цілком ненав’язливий. Коли випадково, вже через кілька місяців після першого візиту, знову вирішив зайти на пошту – вона все ж таки працювала. Працівниця гарячкувала, лаяла принтер, і попереджала чергу з трьох клієнтів, що о 12 рівно закриється на обідню перерву. Схоже було, що обминути їх увагою змушує саме той капризний принтер. Втім, через прострочку мені вже ніхто нічого видавати не збирався (сказали, що переказ повернули відправнику). На зауваження, що я приходив раніше, але відділення не працювало у свій робочий час відповідь дали вичерпну – «треба було частіше ходити». Загалом, в процесі про 200 гривень я подумки поставив крапку. Втім, ще почув, що дівчина з черги теж, ймовірно не отримає свої кілька сотень – «бо немає грошей». Їх, виявляється, — аж цілих 4 тисячі – вигріб інший клієнт, що прокинувся раніше. І ця астрономічна сума перевела у стан дефолту ціле поштове відділення. А переказав я цю історію зовсім не для того, щоб попсувати життя знервованим поштаркам, давно і сильно ображеним своїми мізерними зарплатами, благенькою оргтехнікою та супутніми товарами. Власне, тому й номер відділення вказувати не став. Просто хотів дати ще один штришок до портрету служби, котра віддавна вважалася одним із атрибутів державної влади. Ще з шкільного курсу історії моє покоління пам’ятає, що, аби прийти до влади, треба «взяти пошту, телеграф, телефон». Коли б більшовики замутили революцію нині, то з поштою, ймовірно, заморочуватися б не стали. Надто непереконливим нині виглядає цей ресурс.