Хоча наші державні мужі не втомлюються повторювати про європейський вибір України, реальні кроки наближення до європейських стандартів робляться вкрай повільно, а то й не робляться взагалі. Особливо наочно це проявляється в таких місцях, де, власне, й повинні насамперед проявлятися євроінтеграційні процеси, тобто на кордоні. Однак кожен, хто опиняється на українському пропускному пункті «Вікторівка—Вулканешти», що на українсько-молдовському кордоні, може особисто відчути, чого варті всі ці гучні заяви про наближення до цивілізованих норм.

Йдеться, власне, не про політику, а про такий цілком аполітичний і цілком природний для будь-якого місця масового скупчення людей атрибут, як туалет. Але те, що пропонують у цій якості на українському ППП як громадянам України, так і її гостям, не просто «жах», а «жах, жах, жах!». Маленька дводверна дерев’яна будочка, що перекосилася від часу й зведена у найгірших тради­ціях «зручностей на городі», повинна забезпечувати задоволення природних потреб багатьох десятків, а то й сотень людей, які щодня перетинають тут кордон й іноді застрягають на пропускному прикордонному пункті на кілька годин.

Перша зустріч автора цих рядків із згаданим «сервісом» відбулася торік. Однак тоді ця незабутня зустріч припала на нічний час доби. А відтак, швидко зрозумівши, що скористатися «офіційно визначеними» зручностями неможливо (просто нікуди ступити!), пасажири туристичного автобуса під покровом темряви знайшли вихід, як то кажуть, «по периметру».

А ось цього разу на прикордонний пункт «Вікторівка—Вулканешти» наш автобус прибув вранці... Ті, хто вже був знайомий з «радощами» зручностей на цьому ППП, на всяк випадок «сходив» на молдовському ППП, де зручності цілком відповідали нормальним уявленням і навіть була можливість помити руки. Але досвід перетинання нашого кордону в цьому місці мали далеко не всі пасажири. Серед таких, що «попалися», виявилася і сім’я зі Швейцарії: тато, мама і троє хлопчиків від п’яти до семи років.

Навряд чи навіть найталановитішому майстрові пера вдасться передати словами вираз обличчя швейцарського татка, коли він підійшов зі своїми синами до так званого туалету і заглянув туди. Було абсолютно очевидно, що таке він бачив уперше в своєму житті, і твердо вирішив, що дітям бачити таке не варто. Відійшовши від страшної і смердючої будки, він став розгублено озиратися навколо, а потім повів своїх діток, які пританцьовували від нетерпіння, у більш-менш затишний куточок. Та тільки-но один із хлопчиків, прикритий широкою татовою спиною, примостився в куточку між огорожею і стінкою невеликої будівлі, як загупали прикордонні черевики і страж наших рубежів, що якраз підбіг, закричав на весь пункт: «Ноу пі-пі!!!» Після такої блискучої, з точки зору мовознавства, фрази швейцарці зовсім зажурилися. Але тут уже українські пасажири автобуса дружно стали на захист швейцарців, доступно пояснивши прикордоннику, що вони думають особисто про нього, про його керівництво і про зручності на нашому кордоні. У дискусію прикордонник вирішив не вступати швидко ретирувався.

Тепер хотілося б запитати наші компетентні органи, від яких залежить не тільки безпека наших кордонів, але й престиж України як цивілізованої держави: чи обов’язково для будівництва нормального туалету, такого, скажімо, як поруч, на прикордонному пункті в Молдові, не кажучи вже про Румунію та Болгарію, чекати торжества євроінте­грації в Україні?