Пам’ятаю, напередодні 26–річчя Чорнобильської аварії у мене відбулася відверта розмова з Іваном Васильовичем Мартиновим.

Іван Васильович живе в Деленах, або, як він сумно говорить, «доживає». Згадувати страшну подію 26– річної давнини Мартинову важко та й, зізнатися, не дуже й хочеться.

Йому було 37 років. Сімейний, цілком благополучний чоловік, батько двох дітей, пра–цював водієм в одному із найуспішніших в Арцизькому районі колгоспів «50 років Жовтня». Готувався відзначити яскравий Першотравень, але свята для нього не було. Першого травня він разом з іншими терміново призваними районним військкоматом чоловіками був вже у Прип’яті – самому епіцентрі Чорнобильської аварії. Побував кілька разів і на території самої АЕС. Наскільки масштабною була ця катастрофа, і чим обернеться вона для кожного, хто опинився в її зоні, ніхто з них навіть не припускав.

– Увесь трагізм у тому, що цю смертельну небезпеку ми не відчували. Її ж не побачиш, не помацаєш. Сонце світило щосили, блакитне, абсолютно безхмарне небо над головою, ні вітерця, – згадує Іван Васильович. – І такими недоречними здавалися безперервні голосіння людей, яких ми вивозили з рідних для них місць, – ніби когось поховали –. Цей плач підтверджував, що відбулося й відбувається щось дуже страшне, непоправне. Я цієї моторошної контрастної картини ніколи не забуду. Той плач і зараз у моїх вухах стоїть.

Кілька разів нашу телефонну розмову Іван Васильович переривав паузами. Крізь сльози говорив:

– Вибачте, нерви. Здоров’я залишив там, у Чорнобилі.

Виявилося, лише тиждень тому він вийшов з лікарні. Відлуння Чорнобиля й понині завдає відчутних ударів. Іван Васильович, який переніс інсульт у свої 63 роки, вже давно втратив віру у те, що «Батьківщина пам’ятає своїх героїв». Лише через своє вкрай слабке здоров’я він не зміг бути поруч із чорнобильцями–ліквідаторами, які з’їхалися до Києва, з наполяганнями задовольнити їхні вимоги та дані урядом обіцянки щодо поліпшення житлових умов, підвищення пенсій. Завдяки наполегливості соратників пенсію Мартинова теж було збільшено з 1600 до 2000 гривень.

Звичайно ж, невисока ця ціна за здійснений подвиг. Цих грошей Мартинову сьогодні не вистачає навіть на ліки.

– Пропонували мені путівку для оздоровлення, але далеко. А я дуже просив дати ближче, до Одеси. Після інсульту ходжу дуже погано. Не дали, – у голосі Івана Васильовича я почула безнадійність та образу. – Таке враження, що ми нікому не потрібні. Баласт для держави. Але хіба не завдяки нам живуть при здоров’ї та благополуччі ті, хто сьогодні наших страждань бачити не хоче? Не дай, Боже, їм опинитися на нашому місці. Не дай, Боже.

І вкотре Мартинов заплакав. Плакав героїчний учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. І не соромився своїх сліз. А я слів розради не знайшла. Ну, що тут скажеш?