Я звертаюся до пам’яті старожилів нашого міста. На початку сімдесятих років ходила по Одесі весела чутка про те, як наш земляк, роботяга, француза «взув».

Це не баєчка. Я чула по телебаченню від самого роботяги та від його друзів.

А роботяга – токар, майстер, віртуоз, відомий не тільки в нашому місті, але й за межами України.

Отож, до Одеси приїхали французи–промисловці. Вони відвідали «Радіалку» – так називали в Одесі завод радіально–свердлильних верстатів. Гості захотіли познайомитися зі знаменитим токарем. Їх привели до цеху, де працював наш герой Григорій Семенович Неживенко. Лисуватий, гладкий, зросту невеликого, зате розуму чудового! А парадний піджак вдягне – груди в орденах.

Так от, француз узяв болванку й запитав через перекладача: «Месьє Гришо! Скажіть, скільки вам потрібно часу, щоб зробити з неї ось це?» – і показав на готову деталь. Інший би сказав: «Десять – двадцять хвилин». Але це інший. А Неживенко хитрувато посміхнувся й поставив своє запитання через перекладача: «Пардон, а месьє курить?»

– Так, – відповів перекладач.

– Тоді попросіть месьє закурити.

Вони закінчили одночасно: француз – курити свою сигарету, токар – обробляти свою деталь.

Француз був вражений: «Така швидкість і така якість! Мені б одного такого Гришу, я б цілий цех закрив!»

Після цієї передачі до Григорія Семе–новича знову валом повалили хлопці з ПТУ і випускники шкіл. Щоб стати учнями знатного токаря.

Чому я взялася за перо і вирішила писати до вашої газети? Цими днями я побачила на телеканалі «Одеса» молодого симпатичного хлопця в гарній фірмовій спецівці – працівника підприємства «Айсберг». Якщо я не помиляюся, на прізвище Ткачук, який з гідністю говорив: «Копіювати і доганяти західну продукцію ми не будемо. Ми самі робимо так, щоб на нас рівнялися. У нас свої конструкції, свої технології».

І ось тут я згадала багаторічної давнини пригоду з Неживенком. Ось така ж гордість майстра за свою роботу, за свій успіх.

Але все до ладу. Якось у неділю (виявилося, що це був День машинобудівників) у пошуках цікавого на телеекрані я випадково побачила знайоме обличчя. Невже це Антоненко? Посивів, постарів. Але який молодець колишній директор знаменитого заводу «Холодмаш»! Виявляється, у період перебудови він вийшов на пенсію. Коли в бентежні дев’яності роки всі підприємства й заводи стали руйнуватися, занепадати, Антоненко та його син Олег вирішили створити нове науково–виробниче підприємство й назвати його «Айсберг».

– Головне наше завдання, – говорить Антоненко, – зберегти колишні традиції «Холодмашу».

Як ви гадаєте, які? Піклування про людей, про працівників «Айсберга».

А далі журналісти пройшлися з телекамерою по підприємству й надали слово його працівникам.

Літній бригадир згадував про те, що колись він працював з батьком Антоненка, а тепер з його сином і вдячний за те, що вони зберегли підприємство і дали людям роботу. А потім пішли один за другим молоді бригадири й робітники. Які ж гарні, розумні обличчя! Спокійні, впевнені у завтрашньому дні люди. І кожен із них говорив про те, з яким добрим настроєм приходить на роботу, бо цікаво, бо виробляють продукцію затребувану і клімат у колективі сприятливий.

А головний інженер! Завжди ця посада асоціювалася із солідністю й досвідченістю. А тут – гарний молодий чоловік, мовби щойно закінчив інститут. І справді, він, три роки тому одержавши диплом, прийшов до «Айсберга» рядовим працівником. І треба ж, який кар’єрний злет! Головний інженер підприємства, продукцію якого – холодильні установки – знають у Росії, Білорусі, Узбекистані, Казахстані, Грузії, Вірменії, у країнах Балтії. Та й далі в Європі.

З якою впевненістю молодий головний інженер говорить про те, що готові робити не лише холодильні установки, але й верстати, і навіть сучасне медичне устаткування.

Я пишу ці рядки й раптом чую по каналу «Інтер»: Прем’єр–міністр Микола Янович Азаров, виявляється, ставить добре завдання – оснастити наші поліклініки й лікарні своїм, вітчизняним, устаткуванням, що не поступається за якістю закордонному. Це буде дешевше і збереже валюту скарбниці.

Чудово. Умільці є в країні. І в Одесі – не в останню чергу.

Але… Панове керівники, там, нагорі… Дослухайтеся до того, про що з прикрістю говорить молодий бізнесмен Олег Антоненко. Час і допомагати тим, хто вміє працювати в нинішніх складних умовах. Читачу, ви здогадуєтеся, про що йдеться. Звісно що про податки! Про пресловуте повернення ПДВ тощо.

Тож подай руку їм, таким «айсбергам», державо! Тоді й здійсниться чудовий план Прем’єр–міністра. І наші з вами мрії про медицину, оснащену сучасним устаткуванням. Щоб не доводилося заможним громадянам України їздити по діагноз до Ізраїля або до Німеччини, а тим, у кого немає коштів, передчасно йти з життя.

Отже, п’ятнадцять хвилин ефірного часу у День машинобудівників...

Дякувати телеканалові за добре та корисне знайомство.