Українське суспільство вступило у відповідальну пору: йдемо до виборів. Засоби масової інформації аж захлинаються, закликаючи, агітуючи, рекламуючи. З білбордів посміхаються знайомі обличчя політиків. Усі зустрічі, ток-шоу за участі кандидатів у народні депутати просякнуті самовихвалянням, часто — безкультур’ям і, найгірше, — паплюженням опонентів.

Німецький канцлер О. Бісмарк колись писав: «Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання й до виборів». А хіба ж ми цього не знаємо? Що й казати, пережили вже не раз розчарування, а все одно в розмовах тільки й чуєш: «Я їм не вірю», «Мені він не подобається». Та хіба політик — це панночка, яка повинна подобатися? Аналізувати треба, шановний виборцю! Яка життєва позиція того чи іншого політика? Скільки разів перебігав він з партії в партію? Як голосував у парламенті? Як часто взагалі з’являвся у залі Верховної Ради, займаючись під прикриттям депутатського мандата «нахапуванням» мільйонів?

Верхом цинізму вважаю слова «От стабильности — к благополучию». Отже, виявляється, у нас уже наявна стабільність у всіх сферах життя, але ми цього не помічаємо! Викликає «замилування» білборд, що красується в нашому місті: «Думай и говори на родном языке». Спасибі, дозволили… «Хароші» люди.

Треба зовсім не вміти думати, щоб вірити в те, що можна «вернуть страну народу». Нехай спочатку вибачаться перед українським народом за всі скоєні злодійства та повернуть мільярди, нахапані на початку 1990-х.

Українське суспільство наелектризоване передвиборною обстановкою. І хай якою відстороненою від суспільних подій почувається людина, їй не байдуже, яким буде майбутнє України, де жити їй і її дітям, онукам.

Висить у повітрі питання: «За кого голосувати?». Коли чую таке питання, якось одразу гублюся. Бо люди чекають короткої й однозначної відповіді, а їх тут закликають думати, аналізувати, робити свій вибір. Якщо ми, як кажуть, «пересічні українці», багато й не знаємо з життя вищих ешелонів влади (хоч і пускали туману аж-аж-аж нам в очі!), то якраз не вірити треба сліпо, а думати.

Основним критерієм в оцінці по­літиків усіх рівнів, на мою думку, є порядність. Життя показує: якщо в людини ще збереглася совість, вона таки щось робить для співвітчизників, намагається виконувати свої обіцянки, думає хоч трохи про Україну. Хіба можна сподіватися на тих суєсловів, які сьогодні яро картають олігархів, а завтра вступають з ними в спілку? Це вже видно неозброєним оком, а прихильники їхні чомусь грають роль сліпих. Чи думають про Батьківщину ті, хто голосує за антиукраїнські закони? Чи ті, хто жирує за народні гроші і не спішить допомогти хворій дитині? Отже, наяву в нас криза духовна, а не економічна. У цьому випадку зростає роль культури в суспільстві. Та біда в тому, що нема в наших можно­владців належної поваги до культури, до слова письменників. Колись наш філософ Григорій Сковорода сказав: «Коли не зможу любій Вітчизні нічим прислужитися, намагатимусь в усякому разі не чинити їй зла».

Із недавньої розмови в автобусі: «Вони (депутати тобто) всі однакові, не думають про нас». Та ні, не всі однакові. Хіба кожен, не соромлячись, на весь світ заявить, маючи на увазі політичних опонентів: «Мы их развели, как котят! Что они на выборах будут делать?..»?

Для мене, наприклад, ідеальним депутатом є Юрій Кармазін (не сприйміть це за рекламу). Це не значить, що він такий уже хороший, симпатичний і т. п. Але він не забуває, для чого народ дав йому повноваження депутата. Він майже не пропускає засідань Верховної Ради, активно працює в комітеті, готує проекти законів, поправки до документів, виступає, відстоює свою позицію, не пориває зв’язків з виборцями.

Багатьох ми вже бачили в роботі, тож маємо змогу обирати — перш за все тих, хто відстоює національні інтереси України. І не збиваймось на «противсіхів», бо це позиція слабких, яка нікому не принесе користі. Не наступаймо знов на українські граблі! Думаймо, вирішуймо! Щоб не чухати вже вкотре лоби: «Маємо те, що маємо…»

Будьмо свідомими у виборі і відповідальними за нього!

м. Іллічівськ.