Протягом тижня, поки тривав Одеський міжнародний кінофестиваль-2012, журналісти крутилися, немов білка в колесі: графік передбачав з десяток подій щодня — і прес-покази, і прес-конференції, і дискусії на тему кіно й не тільки. Голова йшла обертом від спеки і біганини. Здавалося, все змішалося у «фестивальному палаці» — Театрі музичної комедії ім. М. Водяного: змішалися у купу кінозірки, звичайні люди... Третій кіномарафон промайнув швидко і залишив по собі враження локомотива, за рухом якого довелося спостерігати.

Інь фестивалю

Вогні великого міста Одеси

Усі дороги ведуть у Рим, але всі дороги ведуть з Одеси: за однією з легенд, метр німого кіно Чарлі Чаплін, свідоцтво про народження якого втрачене, родом з…Одеси! Його дочка Джеральдін — найяскравіша зірка цьогорічного кінофестивалю. Її візит письменник Михайло Жванецький прокоментував на церемонії відкриття кінофоруму жартома-серйозно: «Моя порада геніям: народжуйте пізніше. От Чаплін зробив усе правильно — і тепер ми маємо щастя познайомитися з його нащадками!»

Пізніше, на прес-конференції з Джеральдін, 67-річною, тендітною та розважливою, на особистому рахунку якої — ролі у понад 130 фільмах, акцент теж робився на її походженні. Та увагу до свого батька актриса приймала зі щирою посмішкою на обличчі: «Я ніколи не цуралася свого походження і не соромилася використовувати те, що дано мені Богом. Прізвищу Чаплін я зобов’язана усім, що маю зараз. Коли артистка спо-творює своє гарне обличчя, бо прагне, аби її цінували лише за акторські здібності, — це нісенітниця… Я дуже щаслива бути дочкою самого Чапліна. Тінь батька мені не заважає, навпаки — вона мені допомагає. Я — щаслива дитина знаменитості. Бродяга (персонаж, якого втілював у своїх фільмах Чарлі Чаплін, — Прим. Авт.) — мій герой, і я не бачу у цьому чогось поганого».

До речі, зі слів Джеральдін, її батько у житті не був схожий на свого екранного героя і не любив показувати свої фільми дітям. Однак здивувала вона іншим: актриса зізналася, що любить книги українця Андрія Куркова. Приємно здивувала!

До Одеси разом з Джеральдін прибув Чарлі Сістоваріс — онук Чапліна — перш за все, аби відкрити на Потьомкінських сходах показ картини свого великого предка — нині хрестоматійного фільму «Вогні великого міста». Покази шедеврів світового кінематографа «просто неба» — на Потьомкінських сходах та на Ланжеронівському узвозі — і цього року були виділені в окрему, паралельну до основних, програму…

Муза чарівника Фелліні

Кінодіва 1970-х Клаудіа Кардінале на Ланжеронівському узвозі представила картину безсмертного Фредеріко Фелліні «Вісім з половиною» і розповіла, як воно — бути музою генія. Виходить, нелегка ця справа. Особливо, якщо доводиться бути музою одразу двох геніїв, як це сталося з актрисою: під час зйомок фільму «Вісім з половиною» Клаудіа знімалася також у Лучіно Вісконті — лютого ворога Фелліні. У картині одного вона була блондинкою, іншого — брюнеткою, і тому постійно фарбувала своє довге волосся.

«Кожного ранку Фелліні заїжджав за мною, казав, що я його надихаю, — пригадувала актриса. — Фелліні — ча-рівник, а не режисер. У фільмі «Вісім з половиною» є сцена, де я прямую до головного героя, і здається, ніби я лечу. Як це йому вдалося — я не знаю. Напевне, це магія».

На відкритті ОМКФ за видатні заслуги в галузі кінематографії кінодіва отримала «Золотого Дюка».

Місто щастя Світлани Нємоляєвої

На відміну від своєї героїні Рижової, персонажу відомої стрічки Рязанова «Службовий роман», Світлана Нємоляєва, нині — зірка російського театру та кіно, в Одесі була не «у жутких розочках», а у вишуканих туалетах. Цій дамі однаково пасувало все: і яскраво-зелений костюм, і синьо-фіолетова сукня, і безкінечні спогади.

«В Одесі в мене було багато щастя, — згадувала актриса. — Тут я багато знімалася та часто бувала з театральними гастролями. Мене захоплює архітектура та зелень цього міста — це фантастичне місце за своєю атмосферою. І саме тут я проходила свої перші серйозні кінопроби — на Одеській кіностудії, що на той час вважалося найвищим знаком уваги. Що-правда, тоді я з тріском провалилася».

У рамках програми «Нове російське кіно» Світлана Володимирівна представила картину зі своєю участю — «День вчителя», драму російського інтелігента ХХІ сторіччя — шкільного вчителя російської мови та літератури. Режисер фільму Сергій Мокрицький ставився до актриси як належить ставитися до актриси: робив зауваження, коли потрібно, — такої думки була Нємоляєва. У своїй стрічці митець натякає: шанс вижити культура Росії, країни, де колись любили Єсеніна, все ж таки має.

Побачити Рінату Літвінову і вмерти

Магнетизм Рінати Літвінової доведено ОМКФ: «Остання казка Ріти» — картина епатажної російської режисерки та актриси стала останнім фільмом, показаним у програмі «Міжнародний конкурс», і зібрала чи не найбільшу кількість глядачів.

Загалом, це своєрідне продовження стрічки Літвінової «Богиня: як я покохала». На екрані знову — сучасні жінки, одягнені пишно, у вінтажні сукні, ніби з бабусиної скрині, роздуми про життя та смерть, точніше — про смерть у житті та життя після смерті; страждання через велике кохання та через відсутність великого кохання, точніше — смерть через велике кохання та через відсутність великого кохання. Цього разу помирає головна героїня Ріта. Її смерть приходить саме так, як вона й хотіла: у гарній сукні та з бокалом шампанського.

Оскільки Ріта кохала та була коханою, її душа — цінна, тому Смерть, зіграна Рінатою Літвіновою, опікується нею…

Порушені у фільмі теми хоча й серйоз-ні, та на філософа-екзистенціаліста Ріната Літвінова не тягне. Після її «Останньої казки…» хочеться хіба що нафарбувати червоним губи та нігті, як це роблять красуні-героїні стрічки, а не взятися за голову і змінити своє життя, таке ж звичайне, як і в них, — звичайне життя звичайної людини. Отже, катарсису, який відбувається після по-справжньому великого кіно, не варто очікувати. Однак естетичне задоволення фільм принесе. Герої «Останньої казки…» навіть цигарки палять красиво…

До Одеси Ріната Літвінова, яку всі так очікували, не приїхала, прокоментувавши коротко: «Не склалося». За неї на прес-конференції про фільм розповідав виконавець головної ролі — російський режисер Микола Хомерікі. На його думку, це картина про саму режисерку: «Яка вона — такий і фільм». Отже, дивакуватий. І навіть спосіб роботи режисера-Літвінової такий же — виходить зі слів актора. «Замість сценарію перед зйомками видавався папірець із вказівками, — пригадував Хомерікі. — Цілком сценарій, здається, ніхто не читав. Ріната постійно придумувала нові й нові сцени, повороти в сюжеті. Це була робота на інтуїції».

Музику до фільму написала Земфіра, давня подруга Літвінової, а гонорар ні їй, ні акторам не виплатили: в картині задіяні друзі режисерки, а чого тільки не зробиш заради хорошого друга — навіть працюватимеш безкоштовно. Отже, принаймні друг-Ріната Літвінова — неабиякий…

Розповідаючи про жінок ОМКФ, логічно було б згадати й про його президента Вікторію Тігіпко. Однак хіба замало піару четі Тігіпків?