Майкл МЕДСЕН: «Сподіватися тільки на себе»

Фільм з багатозначною назвою «Голлівудське сміття», який увійшов до конкурсної програми на Одеському кінофестивалі, представили продюсер Володимир Аленіков (відомий шанувальникам кіно як режисер кінострічки для дітей «Пригоди Петрова і Васечкіна»), а також режисер картини – його син Філіп Волкен.

Із США прилетів до Одеси й американський актор Майкл Медсен (відомий нашим глядачам за такими фільмами, як «Скажені пси», «Донні Браско», «Попереду самі неприємності», «Убити Білла», а також серіалом «Помста без межі» і багатьма іншими). Майкл зіграв у цьому фільмі самого себе – голлівудську зірку Майкла Медсена.

Відповідаючи на запитання кореспондента «ОВ», Медсен пояснив, чому дав згоду зняться у невеликому епізоді кінокартини, розповів про деякі подробиці того, як почав працювати з режисером Квентіном Тарантіно, а також поділився своїми враженнями про Одесу.

– Мені дали прочитати сценарій. Він здався мені цікавим і сміливим, навіть сама його назва. Це ж іронія над голлівудською помпезністю і мішурою. Крім того, мене рідко запрошують грати у комедійних фільмах, асоціюючи мою персону як таку, у якої в руках обов’язково мають бути пістолет, ніж, сигарета. Тому я, щоб не розчаровувати тих, хто мене тільки так собі уявляє, і в цьому фільмі, зустрічаючи головних героїв, тримаю в руках ніж, яким нарізаю фрукти для коктейлю.

– Майкле, роль містера Блон­дина у фільмі «Скажені пси» принесла Вам шалену популярність, але водночас на багато років закріпила за Вами цей далеко несвітлий образ. А втім у Вас є інша яскрава роль – привабливий і мужній містер Чепл – цілковита протилежність Блондинові, який фактично безкорисливо допомагає людям відновлювати справедливість у, здавалося б, уже зовсім безвихідних ситуаціях. Цей серіал за назвою «Помста без межі», який транслював один з російських телеканалів, судячи з відгуків, дуже сподобався і в Росії, і в Україні. Усі сподівалися на продовження, але його не було. Чому?

– Я просто обожнював цю роль. Але нам дали можливість зняти тільки 16 епізодів – 16 серій. А потім студія припинила фінансування. Пам’ятаю, я був тоді страшненно засмучений.

Що стосується «Скажених псів»… Це був перший фільм Квентіна Таран­тіно, який запропонував зіграти роль містера Блондина. Мені навіть радили відмовитися від запрошення режисера брати в ньому участь. Називали Тарантіно якимось недоумком, який не знає сам чого хоче, і що сценарій якийсь ненормальний. Але фільм у підсумку вийшов непоганим. Щоправда, зізнаюся, я хотів зіграти у ньому містера Пінка. Навіть після того як був затверджений на роль Блондина, ходив і просив Квентіна дати мені саме цю роль. По­перше, мені здавалося, там більше тексту, по­друге, Пінка не вбивають. Він встигає втекти. Але Тарантіно сказав категорично: «Ні».

– У Вас 6 синів. Хотіли б Ви, щоб діти пішли Вашою стежкою?

– Мені хотілося б, щоб мої сини у житті зробили щось корисне, потрібне людям. А щодо акторської професії… Вона веде до самотності… Я у своєму житті дуже мало навчався акторського ремесла, покладаючись більше на практику. Мій старший син Кристіан зараз починає акторську кар’єру. Він багато читає книжок, дивиться фільми. Але я бачу, я відчуваю, що він не до кінця розуміє, як нелегко бути актором, як непросто пробитися і домогтися визнання у глядачів.

Адже до мене успіх у Голлівуді прийшов не одразу. Перш ніж стати актором я змінив багато професій. Працював на мийці авто, 3 роки був автомеханіком, потім водив вантажівки. Чого я тільки не робив… У мене замолоду не було певної мети, мене не було кому направити, бо батьки досить швидко розлучилися. Я любив дивитися кіно, особливо фільми за участю Роберта Мітчела… У житті моєму було багато труднощів. Але головне я зрозумів уже в 14 років, коли мив машини: «Єдиний спосіб вижити – це сподіватися тільки на себе».

– Чи не здається Вам, Майкле, що багато які з Ваших найкращих ролей у Вашій країні залишилися недооціненими? А от у нас їх пам’ятають і люблять. Таке враження, що у нас Вас краще розуміють. Можливо, слід почати вивчати російську мову і потихеньку перебиратися до нас?

– Я подумаю!.. Куплю в Одесі квартиру!.. Коли починаєш працювати над якоюсь роллю, ніколи не знаєш, якою вона буде, але, звичайно, завжди сподіваєшся на краще. Іноді роль виходить, іноді ні. Одні фільми проходять непоміченими, а через інші відбуваються якісь нові витки у житті. У цьому загадка кіно. Ніколи не знаєш, куди приведе тебе той чи інший фільм. Адже я, коли знімався у «Голлівудському смітті», навіть не припускав, що завдяки йому опинюся в Одесі.

– Яке враження на Вас справило наше місто?

– Ми з дружиною, яка приїхала зі мною, дуже багато гуляли Одесою, радісно проводили час, спостерігаючи за деякими особливостями місцевого життя. І було відчуття таке, ніби перебуваю уві сні або якійсь солодкій мрії, і що я зробив щось дуже гарне і добре. Ваше чудове місто до цього схиляє.

– Майкле, Ви пишете вірші…

– Так, і у вересні виходить моя збірка.

– Іноді автори самі виконують свої вірші під музику. Ви співаєте?

– В душі.

Вікторія ЄРЬОМЕНКО, «Одеські вісті»

Драма «зайвої людини»

15 липня в Синій залі кінотеатру «Родина» у рамках ОМКФ відбулася прем’єра нового фільму Тодда Солондза «Темна конячка».

Перед початком сеансу в юрбі бажаючих побачити кіно раптом скромно матеріалізувався і сам режисер, який зайняв своє місце – похвалюся – за кілька крісел від мене. Була навіть нахабна думка поіронізувати у стилі самого Солон­дза: попросити в нього автограф з підписом «Від Вуді Алена з любов’ю», але режисер уже рушив до сцени, щоб відкрити показ фільму. Весело обігравши низку кліше типу «Багато які мої родичі з Одеси» й вимовивши ламаною російською «Добрый вечер», «Спасибо», Тодд Солондз задав необхідну атмосферу:

– Це найсумніша комедія, яку мені доводилося знімати. Якщо хочете сміятися – то смійтеся, а якщо не хочете – то не смійтеся, – проінструктував глядачів з винят­ковою інтонацією Тодд Солондз.

Фільм «Темна конячка» розповідає про інфантильного 30­річного хлопця на ім’я Ейб. Він живе з бать­ками, колекціонує іграшки, він наївний, і це неймовірний телепень – загалом, невдаха, «темна конячка». Якось він закохується в не менш дивовижну панянку, з чого все й починається. Персонажі у Солондза, як завжди, дуже гротескні: їхня дивакуватість комічно загострена. Гра акторів настільки хороша, що мало не кожен жест або погляд викликали сміх у залі.

Перше, що покоробило, – заїжджений конфлікт «щасливчик – невдаха», який культивується у Штатах практично в усіх молодіжних комедіях. Ейбові батьки завжди ставлять за приклад його молод­шого брата – успішного лікаря та мазун­чика. Втім, Солондз радше обігрує відомі кліше та стереотипи американського суспільства, як, скажімо, виховання в дусі лідерства. Ось і Ейб страждає в тіні свого брата, прагне стати лідером та покінчити із тавром «темна конячка», зазнаючи серйозного пресингу з боку батьків, суспільства, що не сприймає невдах.

Солондз порушує відому в російській літературі «драму зайвої людини»: добрий малий, із чудовими поривами, але безпомічний у побуті, який не може влаштувати власне життя серед тих, хто «несе себе у світ, боячись розплескати». Навіть задумане одруження ні на йоту не додає йому «дорослості», як він того очікував, а навпаки, все погіршує: він ніколи не буде таким, яким його хочуть бачити довколишні.

І гине Ейб не внаслідок авто­мобільної аварії. Його вбиває правда, від якої він не може втекти – правда про себе самого, про навколишній світ.

Цікаво, що подібна тема – крах ілюзій – характерна для кіно останніх років. Не треба далеко ходити – таким є фільм­відкриття ОМКФ «Реальність» Маттео Гарроне, головний герой якого теж «зависає в хмарах». Якби Гарроне замість відкритого фіналу привів головного героя до падіння завіси ілюзії, без сумніву, на нього б очікувала доля Ейба.