Прочитав у нашій газеті «Посланіє» Віктора Медведчука, і на мене дихнуло смородом московської казарми, рушничним маслом, тютюном, а також перекислими щами. Як на мене, то це гримаси псевдодемократії, адже цей чолов’яга закликає нас до зради Батьківщини. Він відкрито і цинічно запрошує нас у новітнє московське ярмо. Він пропонує, щоб мову навчання в школі для дітей вибирали батьки. Невже він не знає, що на початку шістдесятих це вже було при Щербицькому? А результат який? З українських дітей шляхом зро­сійщення вийшли сотні тисяч, якщо не мільйони Медведчуків.

Хто, як не Медведчук, у 1960-х — 1970-х роках брав участь в засу­дженні українських дисидентів? А вже в часи незалежності, коли був у команді Л. Кучми, то загинув видатний журналіст Г. Гонгадзе... Таким, як він, покаятися б перед українським народом. В. Ющенко — слабак, треба було розсекретити всіх сексотів, а Раді прийняти закон про люстрацію.

Тяжко жити в країні, де багато населення і так мало народу. Всі борються начебто за народ, створюють народні партії (дві), а народу все одно мало. У 1991 році під час першого голосування за президента народу було аж 24 відсотки. На останніх виборах президента народу побільшало — було вже близько половини з усіх нас, Українців, тож у найближчі три роки ми могли б мати Українського президента.

Зганьбила теперішня влада перед усім світом себе й Україну, а в Москві у цей час від задоволення російські вожді руки потирають...

Якось порався за садами, де маю ділянку. Бачу, йде мій сусіда, прибічник Симоненка. Ну, думаю, цей зараз щось утне. Він іде і ще здалеку кричить до мене: «Ты слышал — Юля убила, оказывается, Щербаня?» Я трохи почекав, поки він підійде, і кажу йому: «Вона не тільки Щербаня вбила, на її совісті і вбивство Г. Гонгадзе, а також президента Кеннеді». Потім взяв свою тачку і поїхав. Трохи відійшовши, бачу, що мій сусіда стоїть і думає. То він думав, мабуть, скільки років було Юлі на початку шістдесятих.

Або ще випадок. Йдемо з дружиною по ринку. Чую, біля рибного ряду продавець кричить своїй товаришці: «Так ты видела, она с ним целуется и обнимается, вот тебе и больная!» Я підійшов і кажу: «Дівчата, невже ви настільки прості, що не розумієте, що це монтаж, що «маліна», яка у владі, може і не таке втнути». Потім продавець почала кричати, що Юлька — «воровка», а за Януковича вони голосували і будуть голосувати. Махнув на них рукою і, щоб не псувати собі нерви, відійшов.

Все-таки страшнувато жити у країні, де мало народу. В наших умовах величезну роль у тому, щоб з населення створити народ, виконують засоби масової інформації, преса. Мій друг з Одеси якось подарував мені книжку «Історія України» Ореста Субтельного. Цю книжку російською мовою прочитали всі мої сусіди, а також багато знайомих. Її читали в бухгалтерії порту, у фірмах і навіть студенти бабтистської семінарії. І всі були вражені, бо досі нічого подібного про Україну не читали. А потім один із студентів взяв її і не повернув... Треба владі цю книжку надрукувати великим тиражем. А нам, літнім людям, треба щодня молити Бога за Україну, а також молитися за «Татарських людей».

Зараз Україна, як ніколи, потребує вступу до НАТО, адже це колективна безпека. А ще треба звертатися до класиків. Вони завжди актуальні — і коли десь кров ллється, і коли країна в небезпеці. Пам’ятаймо Шевченка:

Свою Україну любіть,

любіть її во время люте!

В останню тяжкую минуту

за нею Господа моліть!