Отримавши редакційне завдання, вирішила написати про проект, який відкриває величезні можливості. Щоправда, поки що їх не вдається поставити на службу здоров’ю і добробуту мешканців одного з міст Одеської області.

Втім, слід розповісти про все поступово. На початку 2000 років Володимир Свиридов, Станіслав і Валентин Кобилянські, винахідники­практики, учені, розробили електро­імпульсно­флотаційний метод очищення питної води. Він захищений п’ятьма патентами на винаходи України та Росії, у 2007 році визнаний найкращим екологічним проектом в Україні.

Проходячи через електромеханічний аератор і систему спеціальних швидкісних фільтрів, вода, очистившись від органіки і суспензій, надходить на електроімпульсний знезаражувач. У камері, у проточній воді, при електроімпульсних високочастотних розрядах багаторазово утворюється електродуга, що викликає локальний мікрогідравлічний удар, ультрафіолетове випромінювання і розкладання води з виділенням озону. При цьому поверхнево­активні речовини перетворюються на пластівці, усі носії небезпечних інфекцій – паличка Коха, холероподібні вібріони, віруси гепатиту, яйцеглисти гинуть і видаляються. А чиста вода через озонатор надходить до споживача.

– Усе це дозволяє приблизно у 3,5 раза скоротити споживання електроенергії та видаткових технологічних матеріалів, у 6,5 раза підвищити продуктивність очисних споруд на тих же площах, а також майже у 3 рази зменшити собівартість одержуваної питної води, – говорить віце­президент Інноваційної палати України, голова комітету зі справ інновацій та інвестицій, промисловості та інтелектуальної власності, організації технопарків і кластерів, впровадження нано– і енергоефективних технологій, альтернативних видів палива та енергії Громадської ради при Одеській облдержадміністрації, заслужений винахідник України Станіслав Кобилянський. – Сьогодні багато говорять про ультрафіолетове очищення. Цей метод довели до досконалості голландці. Але для нього потрібне дуже громіздке, складне, енерговитратне і дороге устаткування, яке не забезпечує знезараження від палички Коха, холероподібних вібріонів, вірусів гепатиту і яйцеглиста.

Свою розробку вчені запропонували місту Кілії, де жителі відчувають нестачу якісної питної води. Термін виконання всього проекту – близько року. Його вартість – 1, 5 мільйона євро.

Треба віддати належне – районна рада і райдержадміністрація Кілії уважно вивчили пропозицію, зробили розрахунки ефективності і з’ясували: реалізація пілотного проекту дозволить збільшити продуктивність очисних споруд на тих же площах з 3 до 20 тисяч кубометрів за добу, одержати відчутну економію електроенергії й повністю відійти від хлору як засобу знезараження. Райрада вирішила виділити 50 тисяч гривень на співфінансування першого етапу – розробку конструкторської документації.

Другу частину коштів на підготовку робочого проекту вчені розраховували одержати в межах регіональної або Державної програми щодо питної води, або програм щодо транскордонної співпраці. Однак з’ясувалося, що виділяти гроші на проектування там не передбачено. Крім того, начальник Головного управління розвитку інфраструктури та енергозабезпечення облдержадміністрації Олег Сирота у своєму листі на ім’я Станіслава Кобилянського повідомив: «Враховуючи екс­клюзивні технологічні рішення щодо очищення води в даному проекті, для вирішення питання про виділення бюджетних коштів на його реалізацію рекомендуємо одержати щодо нього висновок ДП «Науково­дослідний і конструкторсько­технологічний інститут міського господарства» (м. Київ) і представити його до Головного управління». Офіційної відповіді з Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області автори теж не одержали.

Що ж, усе, що пов’язано з безпекою, а водопостачання людей до таких галузей належить, справді потребує суворої перевірки і експертизи. І висновок, звичайно, позитивний, одержати можна. Високу оцінку проект уже одержав у Санкт­Петербурзі від співробітників найбільш передового водоканалу Росії. Тільки от знову неузгодженість – а де винахідникам взяти гроші на оплату висновку головного профільного інституту країни?

Доки триває увесь цей бюрократичний безлад, Станіслав Іванович найбільше боїться, чи встигне провідний фахівець з водопідготовки Володимир Степанович Свиридов, який є основним ідеологом і носієм «ноу­хау» запропонованої технології, побачити втілення свого дітища? Росія, Китай, Сирія вже висловили офіційну зацікавленість у використанні даної інноваційної розробки. Цікаво, скористаємося цією можливістю ми чи ні?