МИНУЛОЇ НЕДІЛІ В ОДЕСІ ВШАНОВАНО ПАМ’ЯТЬ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ В УКРАЇНІ

Скромний меморіал на Другому християнському цвинтарі... Чорний шліфований мармур, вінки та корзини з квітами і скромні букетики...Дві шеренги військових ліцеїстів зі свічками, почесна варта...

Гарні та правильні слова чиновника, заупокійний спів батюшки, виступ колишнього політв’язня...

А з голови не йде здебілізований енкаведист, котрий маніакально, методично, неначе в тирі, власноруч розстрілює сотні славетних українських письменників, художників, артистів в урочищі Сандормох... На його кашкеті була така сама червона зірка з серпом і молотом, як на пілотках у деяких приведених сюди дітей...

Примара сталінізму вештається Україною, а її упритул не бачать ті, хто у незалежній державі мусить реагувати на це бодай за службовим обов’язком. Не хочуть бачити.

«Таке не повинно повторитися!» — часто чуємо у ці дні на різних рівнях. Так, не повинно — спаси і сохрани нас, Господи!.. А чи можна певно сказати, що таке ніколи вже не повториться на цій стражденній землі, котра й досі не знає миру: війна триває на всіх фронтах, назви яких — історична пам’ять, національна ідентичність, українська мова, культура?.. Чи можна сказати: нічого подібного більше не буде, якщо знову на вулицях наших міст з’являються криваві прапори та зображення не вождя — ката всіх народів, а передусім — українського, а подекуди й пам’ятники тиранові?..

Хто має сьогодні моральне право запевняти про неможливість повторення чогось навіть віддалено подібного, коли єдине в Одесі місце, де можна навіч переконатися у всіх тих страхіттях — Музей репресованих — роками перебуває у жалюгідному стані? З тісного та вогкого підвалу, де зібрано тисячі матеріальних та фактологічнх свідчень тієї антилюдської доби, тисячі людських душ роками не можуть пробитися крізь глухоту і байдужість влади, як би не мінялися її кольори. Вони волають крізь оскаженілі крики вартових на вишках Норильська та крізь танковий брязкіт Кенгіру, крізь автоматні черги, що й досі грімкотять у наших серцях, крізь колючі дроти Мордовії та сотні камер, бараків, ізоляторів, де їх було не тисячами — мільйонами... І що варті всі ті гарні і на загал правильні слова про пам’ять, коли сама ця пам’ять — жива, реальна, конкретна — загнана у підвал, подалі від людського ока? Мовляв, ось прийде відповідний день, отоді й згадаємо та запевнимо, що — ні, не повториться. Синдром епохи радянщини...

Новітня доба в нашій історії вірить не словам — діям. Про це говорили ті, хто зібрався майже у той самий час біля головного входу на Другий християнський цвинтар, перед пам’ятним написом про те, що тут спочиває прах жертв сталінських репресій, замучених і розстріляних у 1930 — 1940 роках. Представники «Фронту змін», «Батьківщини», інших опозиційних політичних сил говорили про необхідність відстоювати свободу і демократію, щоби не опинитися знову у тій самій країні. Те, що сталося у ті роки, говорили вони, відбувалося з мовчазної згоди мільйонів байдужих, тож треба не спати, а консолідуватися та об’єднуватися...

І трохи якось навіть дивно було бачити порізно представників опозиції та колишніх репресованих, котрі, в принципі, колись також були опозицією, тільки в умовах цілковитої безнадії на те, що виживуть. У День пам’яті жертв політичних репресій між уцілілими жертвами тих репресій та нинішніми опозиціонерами стояла цвинтарна стіна.

Замість P.S. У понеділок до редакції зателефонував передплатник «ЧН» і з обуренням повідомив про те, що у неділю, коли у Суворовському районі Одеси, де він мешкає, у скорботі були приспущені державні прапори, прикро вразила будівля обласної лікарні — там наче й забули про трагічну дату. «А може, — риторично перепитував чоловік, — то принципова позиція керівництва державної установи?».