Уже дванадцять років зі сцени Одеського академічного театру музичної комедії ім. М. Во­дяного звучить ліричне сопрано акторки Ірини Ковальської. Сьогодні володарка Гран­прі міжнародного конкурсу артистів оперети та мюзиклу, улюблениця одеської публіки розповідає читачам «ОВ» про свої перші кроки у мистецтві, про свої ролі й про найближчі плани.

– Ірино, наскільки мені відомо, свої найперші кроки по сцені театру музичної комедії Ви зробили набагато раніше?

– Мої вокальні здібності виявили в дитячому садку. Музичний керівник тоді порадила мамі відвезти мене до театрально­хорової студії Тетяни Азаріївни Сафір. Це була просто приголомшлива жінка. Нас, які мріяли стати великими акторками та акторами, у неї було близько 400. І кожному вона встигала приділяти свою увагу. 10­річною мені пощастило взяти участь у виставі, поставленій разом з театром музкомедії. З нами на сцені грали дорослі професійні актори. Пам'ятаю, як нас постійно смішив пірат, роль якого виконував артист Микола Завгородній (нині заслужений артист України)…

– Як називалася вистава?

– «Остров детства». Спочатку у мене була невелика роль – однієї з гостей головної героїні, яку звали Венді. Її зображувала Нона Гришаєва, відома сьогодні як постійна учасниця програми «Велика різниця», а Пітера Пена – Євген Бубер, нинішній директор Одеського ТЮГу. Потім мені доручили роль хлопчика, що загубився… Із цією виставою ми навіть їздили на гастролі до Москви та Кишинева.

– Потім Ви вступили до Одеської консерваторії…

– Так, але до цього були театральний клас 37­ї школи (завжди з теплотою згадую Ольгу Сергіївну Кашневу, чудового педагога і людину) і музичне училище. До речі сказати, і літню практику в старших класах ми проходили два роки поспіль у театрі музкомедії. Перший раз нас відправили до швейного цеху. Ми допомагали шити костюми для артистів. Наступного разу щось фарбували і клеїли в бутафорному цеху. Тож першим моїм серйозним знайомством з театром було його робоче «закулісне» життя.

– У Вашому «послужному списку» такі роботи, як Розалінда з «Летучей мыши», Монна з «Безымянной звезды», Катарина з «Целуй меня, Кэт!», Марітана з «Дон Сезар де Базан» і багато інших. Після ролі у виставі «Целуй меня, Кэт!» преса писала, що Ваша жіноча аудиторія зросла як мінімум удвічі. Гадаю, що після блискучої прем'єри мюзиклу «В джазе только девушки» чергового разу поповнювалися ряди Ваших шанувальників…

– Зізнаюся, спочатку було трохи страшнувато братися за цю роль. Чудово розуміла, що глядачі, які пам'ятають американську кінокомедію, навіть мимоволі будуть порівнювати зі знаменитою Мерилін Монро.

– До речі, у Вашій гримерці висить її фото…

– Воно з'явилося там задовго до того, як виникла ідея ставити цю виставу. Його принесла одна з наших молодих акторок.

– Вийшло символічно…

– Я не намагалася наслідувати Мерилін. Це був би програшний варіант. Моя героїня м'яка, наївна і дуже любляча жінка, яка шукає своє кохання, але ніяк не може його знайти. На її шляху увесь час зустрічаються не ті чоловіки. Але все­таки своєю щирістю й відкритістю вона, нарешті, скорила Джо. Це відбулося завдяки тому, що вона відкрилася йому так, як своїй подрузі. І він побачив у ній не легковажну блондинку, а розумну й глибоку людину. Між ними відбулося те, що називають духовним зв'язком.

– Ірино, традиційне запитання: найближчі плани?

– Почали роботу над виставою «Граф Воронцов» Євгена Ульяновського в постановці заслуженого діяча мистецтв Росії Володимира Подгородинського. Я буду грати Єлизавету Ворон­цову. Поки що розучуємо музичний матеріал. Сподіваюся, що влітку одесити прийдуть на нашу прем'єру