Географічне розташування та історичний досвід України підкреслюють, що нашій державі необхідно діяти в зовнішній політиці на основі прагматизму. Це, мабуть, найдієвіший і найефективніший рецепт для виконання зовнішньополітичних завдань Української держави.

За двадцять років незалежності Україна зуміла зарекомендувати себе як передбачуваний і прогнозований партнер, що цінує мир і стабільність на власній землі. Мабуть, найгостріша на сьогодні проблема – гарантування енергетичної безпеки нашої країни – поки що залишається нерозв'язною.

Поряд із програмами енергозбереження сьо­годні на порядку денному зовнішньої політики України – зниження ціни на російський газ, адже наша країна залишається одним з його найбільших імпортерів на континенті й платить за енергоресурси одну з найвищих у Європі ціну. Підписаний під патронатом Юлії Тимошенко й Володимира Путіна газовий контракт зробив нашу країну вразливою перед зростанням цін на нафту й газ, адже протягом 2011 року ціна російського «блакитного золота» для України зросла практично вдвічі навіть із урахуванням знижок, отриманих після підписання Харківських угод. Очевидно, що перегляд підписаних у січні 2009­го угод є завданням першочергової важливості, оскільки несправедлива й аномально висока ціна російського газу підриває економічну та соціальну стабільність в Україні. Якщо найближчим часом ціну газу не буде переглянуто, то нашій країні буде проблематично одержати новий транш кредиту МВФ.

Логіка дій російської сторони по­своєму зрозуміла: «Газпром» практично з моменту розпаду Радянського Союзу використовує весь арсенал наявних засобів, щоб установити контроль над українською ГТС (найпотужнішою в Європі, за винятком російської) або нівелювати значення української «труби» для енергетичної безпеки Європи. Не випадає дивуватися, що в боротьбі за досягнення своєї мети російська енергетична монополія діє масштабно та з розмахом. Варто відзначити, що від численних публікацій у західних ЗМІ про неефективність української газотранспортної системи представники «Газпрому» перейшли до конкретних дій.

Останній осінній місяць у цьому питанні став вирішальним. Наприклад, 8 листопада прем'єри та президенти Росії, Німеччини, Франції й Нідерландів у німецькому місті Любмін дали старт функціонуванню газопроводу «Північний потік», який можна назвати інструментом посилення «Газпромом» впливу в Європейському Союзі. Астрономічна вартість реалізації цього трубопровідного проекту не зупинила росіян та їхніх західноєвропейських партнерів. Очевидно, справа в тому, що використання «Північного потоку» не дає «Газпрому» відмовитися від послуг української ГТС, зате дозволяє прямо доставляти «блакитне золото» з півострова Ямал до західноєвропейських споживачів.

Ще одним кроком, здатним викликати занепокоєння українського керівництва, стала купівля «Газпромом» 25 листопада за 2,5 міль­ярда доларів 50­відсоткового пакету акцій «Белтрансгазу» на додачу до аналогічного пакету, що вже був у «Газпрому». Цей крок, що став результатом короткозорої економічної політики президента Олександра Лукашенка, дозволив Росії встановити монопольний контроль над білоруською газотранспортною системою й позбавити Україну потенційного союзника в боротьбі за нові правила транзиту газу в Європі. Однак це не привід українському керівництву опускати руки. Якщо Янукович і його команда зможуть діяти прагматично й виважено, то в них напевне є шанс на успіх. Україна й далі залишається активним суб'єктом європейської політики, і цей факт зобов'язує керівництво нашої країни обстоювати національні інтереси з позицій прагматизму.

Іван РОМАШКО, журналіст