Про одеський джазовий фестиваль «Odessa JazzFest» хочеться розповідати, перескакуючи з однієї теми на іншу, перемішуючи цитати та враження, почати з кінця свята музики та закінчити його початком. Тобто хочеться імпровізувати реченнями, наче видувати на саксофоні джаз. Та традиції побудови статті й традиції фестивалю вимагають іншого — класичної побудови матеріалу й чіткої структурованості, притаманної статтям про серйозні культурні події…

На теплоході музика не грала…

Звичний одеситам джаз-карнавал, який упродовж десяти років щоосені звучав, гримів та шумів в Одесі, цього року виріс у потужний джазовий фестиваль «Odessa JazzFest». Зі зміною назви змінилися й правила його проведення. Одне з яких — відтепер не пускати містом трамвай з диксилендом на борту, який традиційно сповіщав городян про початок джазового фестивалю. Це зміни на гірше? Навпаки! Замість цього напередодні відкриття «Odessa JazzFest» відбулося аж чотири джазові концерти: в Євангельській реформаторській пресвітеріанській церкві на органі імпровізував француз Бернар Струбер, біля пам’ятника легенди одеського джазу Леоніда Утьосова та перед Одеським академічним музично-драматичним театром ім. В. Василька, де, власне, й проходив фестиваль, — диксиленд з Придністров’я, у місті Южне — Сергієво-Посадський муніципальний оркестр. Так, відтепер одеський фестиваль «гостюватиме» й у містах області: в рамках «Odessa JazzFest» і надалі плануються отакі-от «виїзні» концерти…

Отже, впродовж фестивалю джаз не звучав хіба що на теплоходах, які заходили в одеський порт. Хоча, хтозна, хто чув? Усі були на джазовому фесті…

Квиток на концерт як бюлетень

Як неодноразово наголошував президент «Odessa JazzFest» — відомий одеський піаніст та композитор Юрій Кузнецов, джазовий фестиваль існує тільки завдяки глядачу, який, купуючи квиток на концерт, голосує «за» його продовження. І цьогорічне продовження минулорічного джаз-карнавалу вартувало того: першого ж дня на одеській сцені виступили визнані джазмени — один з провідних творчих колективів Московської області — Сергієво-Посадський муніципальний оркестр, зірка сучасного французького джазу — трубач Фаб’єн Марі та один з найекспресивніших джазових тенор-саксофоністів — американець Абрахам Бьортон.

Перший, певно, через те, що «муніципальний» і отже залежний від бюджетного фінансування, яким зазвичай підтримуються колективи, що прославляють своєю творчістю «вічне», зіграв «класичні твори музичного спадку», як і було заявлено в концертній програмі, — не здивував.

Другий, у складі тріо свого імені («Fabien Mary Trio»), — видував на трубі свої ж композиції, чим довів, що він недарма не так давно був номінований на звання «Французький музикант року».

Третій, що починав свій творчий шлях з музики у стилі «r’n’b» та читання репу, загравав з публікою компліментами: «Одеса така гарна, бо її жителі — гарні!» — і музикою власного написання, на «відмінно» виконаною ним та його колективом («Abraham Burton Quartet»). Після виступу, після овацій залу, за сценою — за межею, де артист перетворюється з відомого музиканта на звичайну людину, часто втомлену і тому непривітну, без посмішки та все ж таки приязно він розповів «Чорноморці»: «Якщо архітектура — це музика, застигла в камені, то Одеса — це класичні джазові твори. Так, якби я мав зобразити це місто саксофоном, я б заграв джаз!».

Музика — це невидиме кіно

Другий концертний день, на відміну від першого, відзначився музичними експериментами, доброчинністю та фрі-джазом.

Експериментували на сцені, змішуючи музичні стилі в щось, чомусь назване «джазом», музиканти з Німеччини — тріо «Drei im roten kreis». У перекладі назва колективу звучить не так хитромудро — «Троє у червоному колі» — та заснована вона на мудрованій кримінальній драмі Жана-П’єра Мельвіля з Аленом Делоном та Івом Монтаном «Червоне коло». І в цьому — натяк: кожна композиція колективу, чия назва — алюзія на відомий фільм, — кінематографічна, тобто заснована на якійсь історії, часто — на сюжетах, запозичених у кінематографа. За переконанням учасників гурту, вони грають таку музику, яка дозволяє слухачеві побачити кіно без кіно. З огляду на це «Чорноморка» вирішила дізнатися в лідера колективу — саксофоніста Райнера Вітцеля, який його фільм улюблений (аби потім відшукати його «музичне відтворення» на платівках тріо).

Р. В.: — Без сумнівів — «Червона пустеля» Антоніоні.

«ЧН»: — Ви, музикант, так багато говорили зі сцени про кіно… Певно, ваші репетиції починаються з перегляду фільмів?

Р. В., сміючись: — На жаль. У нас, як і в усіх музикантів, мало часу на перегляд кінокартин. Та поговорити про кіно ми завжди раді й готові.

«ЧН»: — Дивно, що ваша музика заснована на візуальних образах, на сюжетах кінематографа, а не на музиці інших композиторів…

Р. В.: — Це пов’язано з тим, що я — візуал. Тому я вважаю, що музика — це потужний інструмент для створення картин. І навпаки — картини можуть створювати музику. Це я доводжу своїми фотокартинами. Фотографія — ще одне моє захоплення.

«ЧН»: — Ви говорите про візуальність вашої музики, про те, що ваші композиції містять картини. А чи є музика у ваших фотокартинах?

Р. В., посміхаючись: — О, звісно! Адже все навколо звучить життям або смертю — сповнене звуків або тиші. І це можна показати не тільки за допомогою музичного інструмента, а й використовуючи фотоапарат.

Від німецького тріо «джазова естафета» перейшла до японського квартету молодої піаністки Юко Окамото («Yuko Okamoto Quartet»). Одну з композицій східні музики заграли з «південним» Юрієм Кузнецовим. По завершенню виступу стало очевидним, що схід — справа надто тонка, бо «Чорноморка» так і не збагнула, що ж таке — японський джаз? Про це за кулісами розповів саксофоніст квартету Хіронорі Ура: «Джаз — це таке собі музичне есперанто. Тобто це універсальна музична мова. Японським джаз робить душа музики-японця, який його грає. Так само, як і українським чи англійським — українець чи англієць…».

Не дивно, що представник східної культури, в основі якої вчення про переважання духовного, невидимого, над тілесним, матеріальним, відповів саме так. Дивує тільки масштабність співчуття японців: усі зібрані на концерті кошти квартет передасть регіонам Японії, найбільш постраждалим від цунамі, що сталося там навесні...

Японський джаз змінився французьким: «Bernard Struber Jazztett», один з найбільш новаторських новоджазових колективів Європи, джазово інтерпретував композиції Френка Заппи. А потім його засновник — добре відомий шанувальникам європейського ф’южну і фрі-джазу Бернар Струбер запевнив «Чорноморку», що тільки зараз джаз виокремлюється в самодостатній стиль…

«ЧН»: — Ви, мультиінструменталіст, граєте джаз на багатьох музичних інструментах, зокрема на органі, що й продемонстрували нам напередодні фестивалю. То який інструмент найбільше підходить для джазу?

Б. С.: — Можу сказати тільки, що орган — найгірше підходить для цього. Адже коли ти натискаєш на його клавішу, звук не приходить миттєво, а тільки згодом, за кілька секунд. А в джазі кожна секунда важлива…

«ЧН»: — Куди, на вашу думку, рухається джаз?

Б. С.: — З часів своєї появи джаз підживлювався класичною музикою, потім стилем «техно», після того — «етно», а зараз він нарешті стає самостійним, самостійним від форми до звучання.

«ЧН»: — У класичному оркестрі кожен інструмент звучить, не виходячи за рамки своєї партії, а в джазі цих рамок не повинно бути взагалі. Та було видно, як ви, відволікаючись від своєї гітари, диригуєте вашою групою…

Б. С.: — Так відбувається тільки тоді, коли ми засновуємо імпровізацію на певних композиціях. Якби сьогодні я не обмежував музикантів, глядачі, точніше — слухачі, не почули б зі сцени алюзії на твори Френка Заппи, бо їх поглинула б наша імпровізація.

Бути джазменом — значить, бути закоханим

Заключний, третій, джазовий концерт розпочало тріо видатного польського джазового піаніста Артура Дуткевича («Artur Dutkiewicz Trio»). На сцені поляки перетворили творчість Джимі Хендрікса на джаз. А поза сценою лідер гурту переконував «Чорноморку», що, апелюючи до творчості цього відомого рок-музиканта, не ставив собі за мету «спростити джаз до сприйняття пересічного слухача». І пояснив, на чому насправді ґрунтується його джаз: «Не можна заставити себе імпровізувати. Джаз — це як закоханість, це щось, що йде від серця… Джаз — це почуття».

Майже ліричну сповідь польського піа­ніста перебивав джаз австрійського скрипаля Руді Бергера та бразильського гітариста Фабіана Чагаса. Згодом, під час третього, останнього, відділення останнього концерту, вони зустрілися на сцені на джем-сейшні, який розпочало тріо представника одеської джазової школи Олексія Пєтухова («Alexey Petukhov Trio») і продовжили учасники майже всіх колективів, заявлених у програмі цьогорічного фестивалю…

Чи варто казати, що саме цей виступ викликав найгучніші овації?! «Краще б вони ці три дні не поодинці виступали, а разом… Три дні джем-сейшну!» — прокоментував глядач позаду мене…

Інструменти не винні

Чого тільки не побачиш і не почуєш на джазовому фестивалі! Музиканти імпро­візували, б’ючи по барабану руками, а не призначеними задля цього паличками, ледве не рвали струни, аби домогтися потрібного їм звуку, інколи — скреготу (скрику змученого інструмента?) і навіть... гавкали та нявкали... Такий ось звучав джаз.