За сотні літ своєї історичної пам’яті людство аж тепер упевнилося в тому, що: 1) народ живе доти, поки живе його мова. Приклад: євреї, цигани; 2) мова творить і береже державу. Приклад: чотириста з гаком років чехи жили під німцями, рідну мову майже забули, держави не мали. Але варто було цій мові одродитись — постала й держава. Та ще й така, що німцям у ній не лишилося місця, і вони мусили в масовому порядку вибиратися поза її межі. Висновок Лесі Українки: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію».

Наша держава, на жаль, дуже непо-слідовна в обороні своєї мови, тож чого тільки не виробляють у ній ті, хто сьогодні намагається на Богом даній нам УКРАЇНСЬКІЙ землі збудувати русский мир!

Одні з усяких можливих трибун, а часом геть не з трибун, а в усяких збіговиськах чи посиденьках пускають сльозу: мовляв, як тяжко кривдять їх у нєзалєжной Українє: обзивають національною меншиною, силоміць українізують кіно-телетитрами, мучать дітей зайвими уроками української мови...

Другі (чи не з тих, що спровокували ліквідацію записів про національність у наших паспортах?) радять українцям, які вже зневажили рідну мову, начхати ще й на рідних батьків, дідів і весь свій рід та записатися в росіяни під час найближчого перепису населення. От коли, обіцяють, настане в Україні справжній інтернаціоналізм!

Чи не такий, дозволимо собі запитати, як отой, що його навіть ясне око письменника Івана Дзюби не змогло відрізнити від русифікації? Це — раз. А друге: чи не варто прислухатись до поради польського сатирика Ю. Тувіма? — Навіть коли перескочиш, не кажи «гоп!» Спершу подивись, у що вскочив. Бо ж сьогодні світом гуляє думка, мовляв, годі вже росіянам корчити із себе слов’ян — час до рідної країни Моксель повертатися. А там — надвоє бабця ворожила: може, перекинчикам ТУДИ ліпше здається видиратися ЗВІДТИ?..

Треті, як-от зграї запорожан1, миколаївців та ще когось, вирішили поза-проваджувати на своїх хуторах мови регіональні. І не придумали нічого іншого, як запросити на ці ролі мову одну — російську. Еге ж! Тільки забули поспитатися: чи ж погодиться вєлікій і могучій на хуторянські масштаби?

Одесити склали описаним ламента-ціям оцінку категоричну: «Драчки на словах за государственный язык межнационального общения», — і заходилися боротися «дєлом»: подерли простирала на смуги, понаписували чорним по білому: «Мы говорим по-русски!» і рушили гамузом по вулицях, до базарів та Думської площі. «Единственный их недостаток, — просто не можемо не зацитувати тут Аркадія Аверченка, — это то, что они не умеют (підкреслення авт. — Г.О.) говорить по-русски, но так как они разговаривают больше руками, этот недостаток не так бросается в глаза».

Тривали ці походеньки десь із місяць-півтора, а далі розсоталися. Набридло, мабуть, їх учасникам прикидатися нещасними, яким в Одесі просто проходу нє дают с етой украінской мовой, тоді як насправді в жодній конторі, в жодній установі (від найсоліднішої до найдрібнішої), у жодному навчальному закладі (від найвищого до початкового, за незначними винятками) українського слова не почуєш. Нема його в нашому благословенному місті практично ніде, тож до чого цей галас? Щоб люди сміялися? Хай сміються, але не з нас.

Того, хто ті походеньки «надихав» та подертими простирадлами стелив собі дорогу до крісла міського голови, не так легко збити з пантелику. Не вкипіло з одним — знайдеться щось інше. І на білий світ з давненької вже давнини видобулася та закружляла містом нова балачка:

— Дєржавна — нє дєржавна — вторая — десятая... Мі жівьом в Адєсє! Значіт, язик наш адєскій. І ето вам нє абикак: імєєтся і своя історія, і свой словарь! А наш город — століца Новоросійского края!

Автор одеського лексикографічного шедевра — письменник Валерій Смирнов. Кваліфікує свій витвір як полу-толковый словарь. Може, тому полутолковый, що більшість зібраного в ньому толкования і не потребує? Погляньмо: Гуляют, аж гай шуміт; Забіл клієнту помарокі; Ілі ти дома нє можєш ускочіть в халєпу? Убєрі етот мотлох! Чєго ти тєліся — открой форточку! Надибалі цяцьку, как огород копалі — пара копєєк в музєє свєтіт. Насипалі борща... Ти єшьо смєєш свою пєльку аткрівать! Сдихалась от мужа. Он баламут, откада я єго знаю. Кудою ти в Адєссє ні пойдьош — тудою прямо так і війдєш к мору. Панькаються с ним в больнічкє. Ану отсюда мєлкімі шагамі! (Згадаймо, читачу: «А мій милий іде, дрібненько ступає».)

Годі! Таких прикладів одеської мови можна накидати ще кілька сотень, але й із наведених видно: даремно автор гаяв на їхнє збирання час. Набагато простіше було розгорнути Словник Грінченка чи якийсь інший і саме там, а не по завулках та закапелках із бомжами поназбирувати того, що одесити продають за СВОЮ мову. А поки ви, шановний читачу, будете порівнювати словникові реєстри Грінченка і Смирнова та визначати конкретно, звідки в «одеської» мови ноги ростуть, ми звернемось до історії.

О! Одесити, основна їх маса — таких, якими вони сьогодні є, — компетентні в цій галузі, як ніхто, і твердження їхні залізні:

— Пока здєсь не біло русскіх, Потьомкіна і Суворова, во всьом етом крає (мається на увазі Північне Причорномор’я) нє біло нічєво!

— Нічого?

— Дікоє полє! І крєпость Хаджібєй. Турєцкая. На бєрегу мора.

— Де ж тоді містилися козацькі хутори, що Січ хлібом годували та коней для неї плекали? Де ж були цілі ПРИХА-ДЖИБЕЙСЬКІ (еге ж, прихаджибейські!) козацькі села — Чубаївка, Усатове, Нерубайське, Бугаївка та інші, які тепер стали приодеськими або навіть увійшли в межі міста? Звідки ж тоді до Одеси йшли перші її поселенці — основна трудова і будівельна сила нового міста і порту?

І тут на того, хто зайде в таку балачку, посиплеться, як горох: болгари, греки, молдавани, серби, караїми, арнаути2, німці, французи, поляки, англійці, італійці, іспанці, росіяни... росіяни... гм!.. росіяни... У мові одеситів, б’ють вони себе в груди, сила-силенна слів із мов усіх цих народів!

Щодо слів російських, то так воно, либонь, і є: багато. Можемо додати: ще й дуже! Іноземних в одеській мові, гадаємо, рівно стільки, скільки й у російській.

— А українських? — спитаємо навпростець.

У відповідь на це можна почути тільки роздратоване НЄТ!!!, за яким так і вимальовується імперське не было, нет и не будет.

Але розгорнімо перше (підкреслюємо: перше) видання книжки «Старая Одесса» (автор — О. Дерібас, внучатий племінник першого правителя Одеси Йосипа Дерібаса). Там написано: «В первые дни нашего города в нем громче всех раздавалась малорусская речь, и ее не могли заглушить ни француз-ский, ни другие языки первых поселенцев... И эта малорусская речь легла в основу нашего одесского народного языка...»

Довідкова книжка «Вся Одесса» уточнює розповідь автора «Старой Одессы»: «В составе населения преобладали украинцы — трудовой, ремесленный, разнорабочий люд — и русские — администрация, чиновники, служащие многочисленных ведомств и контор». І додає до цього, що в Одесі дедалі більше ставало євреїв. Атож!

Чого українці, діти землі, з діда-прадіда хлібороби та гречкосії — орії, як їх урочисто називає Лев Силенко3, кидали рідні домівки та рушали з торбами до Одеси, зрозуміти можна: вони тікали від закріпачення. Його кайдани саме в цю пору, до кінця зруйнувавши Січ, накидала на вільних людей цариця Катерина ІІ.

Між рядками. Пам’ятник їй реставрували в Одесі ті, кому досі свербить ідея єдинонеділимості — хоч імперської, а хоч совєцької (тут, як не дивно, прагнення духовенства [московського] і атеїстів-комуністів теж спадаються), а ще — п’ята колона (вона в Одесі дуже численна й потужна — виїздить навіть з десантами в інші міста).

Та повернімось до теми. Українці тікали до Одеси від покріпачення. Євреї ж ішли до неї зі «смуг осідлості»4, залюбки — місто, що мало стати портовим, розгортало перед ними значно ширші перспективи, ніж було крамарювання, шинкарювання, дрібна торгівля та ремісництво по селах та містечках. То тільки євреям-багатіям, купцям у царській Росії дозволялося жити, де їм подобалося, а всі інші мусили задовольнятися найтіснішим сусідством з місцевим населенням, тобто з українцями, та ще й пере-ймати собі їхню мову, щоб хоч якось з оточенням спілкуватися.

Але чим ще вабило українців та євреїв місто, яке входило до тої горезвісної смуги, а торби за їхніми плечима мали в собі і щось спільне. І було воно не чим іншим, як українською мовою. Українці несли її до міста як останній скарб із того, що мали Богом даного, євреї — як щось позичене, взяте до тимчасового користування, тож і заходилися передусім свою «об’євреєну» українську мову пристосовувати до панської російської. Вийшла мова одеська. Еге ж, з українською основою, як і говорив Олександр Дерібас, та з єврейсько-расєйським акцентом. А що ж тоді з отим «горохом» про німців, англійців та всякий інший люд?

А нічого! То лише на думку автора «полутолкового», іноземців у нашому місті завжди було — хоч греблю гати. Насправді ж, то лише по панських салонах, описуваних у «Старой Одессе», іноземців бувало стільки, скільки й росіян, або ще й більше. А коли говорити «за всю Одесу» — портову, трудову, будівельну, ремісничу, торговельну і т.д., то «проти корінного населення іноземців у дореволюційній Росії налічувалось усьо-го 8 відсотків»5. Хто на кого тут здатен був уплинути?

Так-от про мовні впливи. Кажуть, що звук [і] на місці [и] у вимові одеситів (міла нэту, міцца нєчєм; ілі ві нє туда?) — це од греків. Можливо. Тільки на цьому іноземний вплив і вичерпується. Зате український звук [а] на місці [я] після [р] сам лізе в очі: Бора прішьол с мора. Так (бурА, рАдно, бурАк) кажуть у північних районах Одещини (Любашівському, Ширяївському, Кодимському) — так зафіксувалось це й у вимові одеситів. К. Паустовський у повісті «Черное море» розповідає про старих продавців газет, які човгали голодними вулицями Одеси (це був 1921 рік) і вигукували: «Газета «Мрак»!, «Мрак» — газета!» Але письменник недочув. Газетярі казали не «мрак», а «морак» — так вимовляли це слово одесити. Останнім биндюжником в Одесі був Федя ТрАпочка, твердить В. Смирнов.

Те, що народжувалося в процесі «начіплювання» на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі не дивувало — сприймалося за норму. Зафіксувалось воно й у літературі. Скажімо, прізвище свого персонажа Цудєчкіс І. Бабель міг вигадати. А от те, як цей єврей заколисує малого Давидка: «А-а, люлі, усєм дєткам дулі, а Давідкє калачі, шьоп спал удєнь і вночі», — міг тільки почути.

Або ось читаємо в «Одесских рассказах» Аркадія Аверченка діалог двох маклерів:

— Почему твоего продавца фамилия Огурцов?

— Потому, что он Огурцов. А разве что?

Такі «дива» смішили неодеситів і легко «продавалися». Особливо в Росію, де завжди полюбляли глузувати з хахлоф і жідоф. Дехто з наших земляків збив собі на цьому досить солідний літературний капітал...

Між рядками. Доля мови одеситів — не євреїв, а самих українців — відома: «Вся історія відносин між Москвою та Україною... є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації» (В. Винниченко).

Щоправда, українцям Одеси неабияк пощастило. По-перше, це місто, відколи й воно, не знало кріпаччини, тобто будувалося, зростало й розвивалося за умов, яких не мало жодне з міст царської Росії, — умов самоврядування; по-друге, воно формувало свої звичаї, стосунки і традиції під наглядом НЕ тупого, заплішеного, але дуже загребущого російського чиновництва, а під оком таких людей, якими були Йосип де-Рібас (Дерібас), що правив нашим краєм ще тоді, коли Одеса й Одесою не звалася; дюк (герцог) Еманюель де-Рішельє, який поставив собі мету вибудувати Одесу кращою за його рідний Париж; граф Олександр Ланжерон, що прийшов дюкові на зміну, але додержувався його лінії; Михайло Воронцов, видатний адміністратор, який часом і власних грошей не шкодував задля добра краю. Купив, наприклад, в Англії пароплав, що обслуговував переправу Овідіополь — Аккерман (про це розповідає В. Левчук у книжці «Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник»).

В атмосфері працьовитості, шляхетної взаємоповаги, твердої відповідальності за слово честі, яку перші правителі Одеси створили навколо себе, складались і основні риси характеру населення молодого міста — відвертість, зичливість, готовність допомогти кожному, хто цього потребує, гостинність, привітність, уміння сприйняти жарт і дотепно відповісти на нього, м’який гумор, що тільки веселить співрозмовника, а не ображає його...

Такими були й одесити-українці? Так, але тут треба додати ще одне: українці, на відміну од євреїв, мало празнували москалів (як, зрештою, всі козаки не зі старшини!) і російської (московської) мови переймати не квапились. Навпаки, твердо трималися свого, чим ви-кликали повагу оточення і навіть подибували підтримку одеситів-росіян. Ясна річ, не чиновників окупаційно-імперського спрямування, не підпорядкованого земним царям православного духовенства, що чи не найпершим своїм зобов’язком вважало обрусєніє. На боці українців Одеси виступала її передова інтелігенція. Це видно хоч би з публікацій місцевої періодики.

Галина ОСТРОВСЬКА.

1. Запорожани — так на Поділлі називають людей, яких на весілля не кличуть, а вони самі йдуть — просто потанцювати. Іноді їм навіть почастунок виносять, але «за поріг». Звідси — запорожани. Беремо це слово, щоб не тулити до контексту святого.

2. Арнаути — так турки називали албанців, а росіяни назву перейняли і українців до цього змусили.

3. Лев Силенко — автор книжки «Мага віра», своєрідної «біблії» рунвіри в Америці. Збудував храм і назвав його Оріяною (від — орії, арії, арійці).

4. Смуга осідлості окреслювала в царській Росії ті місця, де дозволялося селитися євреям. Великі міста до неї не входили. Одеса входила, бо ще тільки будувалася і великим містом не була. Коли ж стала великим, у ній теж дозволяли селитися далеко не кожному єврею.

5. Саркисьян К., Ставницер М. Улицы рассказывают. — О.: Маяк, 1967, с. 37.