В англійській мові бездержавні народи визначаються як «не представлені». Не представлені на політичній карті, не представлені в історії... Жорстко, але влучно. Більше трьохсот народів сучасного світу є «не представленими»; багато з них бореться за свою державність, часто — зі зброєю в руках.

Й українцям Незалежність не дісталася «задарма». Міф про «задарма» — чи не найпідліший з антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоб викреслити з колективної пам’яті українську визвольну боротьбу 1917 — 1921 років, масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний опір колективізації, подавлений

Голодомором, повстанський рух 1940-х, знищених у таборах дисидентів, шістдесятників... Але тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали «самостійниками», того прагнення брати безпосереднню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, займати місце в історії, а не тільки на карті, — усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, убитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх будинків і на чужині, замучених і безслідно зниклих у геноцидному ХХ сторіччі. Не витравили, і це перше, чому я вірю в Україну.

Так, СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розпадатися. Але якби Україна не почала руху, він гнив би ще невідомо скільки, отруюючи все навколо себе. Україна зіграла величезну роль у відносно мирному демонтажі Радянського Союзу; вона уникнула дуже впевнено пророкованих їй воєн на релігійному й етнічному ґрунті, збройних сутичок та масових безпорядків. Навіть під час найбільш масових і рішучих протестів ми не били вітрини, не палили автомобілів і не грабували магазинів. Всупереч усьому ми довели свою спроможність до самозбереження і самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу, і 29 мільйонів тих, хто сказав «так» Незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року, уявляли собі цю державу принципово іншою. У тих мріях не було жадібної корупції, по-літичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливої владної вседозволеності... Багато з того, що ми відчуваємо на собі повсюди і щоденно, у тих мріях не було і бути не могло. Тяжко було собі уявити, що через 20 років після здобуття Незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену і потворну, зменшену копію СРСР та правитимуть нею по-радянськи. Тобто, грабуючи країну, вивозячи з неї усе і нічого в неї не вкладаючи, поводячись із народом, як на окупованих територіях, звідки необхідно негайно висмоктати останню краплю.

Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих привидів. Це — останній радянський режим. Не тільки тому, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності та мерзотників у владі. Просто радянська спадщина роз-крадена вже майже цілком, а для того, щоб не розтягувати, а створювати і будувати, необхідні інші мізки, інші звички й інше виховання. Те, чого у нинішніх при владі нема.

Передбачаю (хоч і не впевнений), вони здогадуються, що потрібно зробити для дерадянизації країни в по-літичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, проте точно нічого для цього не будуть робити. Оскільки кожен крок від радянщини — від «капіталізму для своїх», телефонного права, розкоші за бюджетний кошт, витрат на держ-апарат, що зростають, замість підвищення пенсій, — це удар по їхніх інтересах. Вони викопали прірву між державою і суспільством, між владою і людиною та кревно зацікавлені в збереженні цієї прірви.

Замість цього Україні, в яку я вірю, потрібна спільна робота і спільна відповідальність. Кожен починає з себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу й освіти, зі свого обов’язку перед рідними і всією країною. Але насамперед почати із себе повинна влада. Банально, але її потрібно виховувати і примушувати. Або влада буде боятися людей, або люди боятимуться влади.

За великим рахунком, усі країни світу діляться на дві категорії — ті, у яких влада служить людям, і ті, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, потрібно продавати депутатський автопарк, вертольоти й урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне, — співучасниками злочину. Коли члени уряду зрозуміють, що обдирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю у три міські бюджети, й аморально, й небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти та охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у багато разів ефективніше. Коли правило, відповідно до якого темпи збагачення мільйонерів в уряді прямо пропорційні падінню рівня життя в країні, втратить свою безвідмовність, проблеми землі, судочинства, виборчого законодавства не здаватимуться такими непереборними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною, — перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на служіння людині. Без цього всі інші реформи шкідливі, щонайменше — безглузді. Без цього податкова реформа зводиться до знищення середньо-

го класу, пенсійна — до збільшення пенсійного віку, адміністративна — до перейменування комітетів у служби, а освітня — до узаконення корупції.

Можливо, як люблять повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, у кожного народу і є той уряд, на який він заслуговує. Але для мене очевидне, що українці заслуговують принципово іншого правління і незмірно достойнішого життя. Залиші-мо осторонь штампи про роботящі руки і мудрі голови. Напевно, ми не найпрацьовитіші і не найрозумніші, хоча за кордоном наші дуже продуктивні в наукових винаходах, художніх досягненнях та в створенні іноземних економічних чудес. Справа зараз в іншому: у глибшому розумінні українцями нерозривності зв’язку між свободою і добробутом, у меншому сподіванні на членів уряду і більшому — на власні сили й усвідомлення своєї, а не чиєїсь відповідальності.

Щодня мені доводиться зустрічатися з людьми з різних регіонів, різних соціальних прошарків, різного віку і професій, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядькам», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати в пошуках роботи за кордон, виживати замість того, щоб жити. Не хочуть і не будуть. Зустрічаюся з талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле, і яка не відмежовує себе від своєї країни.

Зауважте, всупереч усім розчаруванням і тотальній недовірі до правлячої верхівки, у випадку повторення референдуму 1991 року більше половини українців знову проголосували б за Незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально видавлює з країни, патріотів — переважна більшість. Тому що чітко розуміють, де Батьківщина, а де — режим.

І тому я вірю в Украину.

Арсеній ЯЦЕНЮК, народний депутат України, лідер політичної партії «Фронт змін».