Спогад з минулого... 22 травня, Україна підневільна. Пам’ятник Тарасові Шевченку — не важливо де: у районному чи обласному центрі, в маленькому селищі чи й у столиці... Люди з квітами... Шевченкові геніальні рядки... Німий крик, запит, волання: коли, Тарасе? Коли, нарешті, позбудемось ярма, станемо господарями на рідній землі, коли вже постане Українська держава?

Трохи зоддалік — міліція, молодики у цивільному, дехто, ховаючись, фотографує. Начальства — партійного та іншого — не видно: воно туди не ходило.

На другий, третій чи ще якийсь там день — виклики: у деканат, якщо ти студент, у комітет комсомолу, партком — до начальстава, одне слово. Оргвисновки — для кого які: позбавлення стипендії, а то й виключення, позбавлення якихось пільг, переведення на гіршу роботу...

Було, було...

Нинішня реальність. 22 травня 2011-го. 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Україна вільна. Пам’ятник Тарасові Шевченку в Одесі. Десята ранку. Як і було оголошено в газеті, сходяться до пам’ятника люди — у такі дні вони говорять про наболіле, бо де ж іще їх почують? Шевченко не почує, звісно, але — порадить. Якщо добре вдуматися у його слова. Якщо усвідомити, що громадянське суспільство не робиться зверху, а формується тут, унизу, й саме такі ось дні — добрі для нього дріжджі. І що лише так ще можна захистити свою національну честь, особисту гідність, якщо не мовчати, не сидіти вдома.

У багатьох квіти в руках. Питаються один в одного: а керівництво було вже? Та ні наче, он і вінків та корзин біля пам’ятника не видно. Та й міліції небагато, стоять собі по периметру майданчика — у відповідній пропорції до кількох десятків людей переважно старшого та середнього віку.

Гуртується люд біля підніжжя пам’ятника. Виходять один по одному на сходинки, говорять про нинішні негаразди: про бідність, про агресивне українофобство, про витіснення української мови... Читають вірші поета... І як добре, що ніхто не фотографує, що ніхто не викличе завтра до парткому чи в органи...

А й справді, чому не було там представників влади: очільників або ж їхніх заступників — міста, області, представників депутатського корпусу?.. Не було, та й по всьому. І річ не в тім, що людям дуже хотілося побачити їх. Та все-таки день який! І дата: 150 років, як Шевченко — в Україні. В землі України...

Увечері телеканали показали країні, як віддали шану поетові і Президент, і Прем’єр-міністр, й інші високопосадовці.

Й лише Одесі не було що показати...

Україна — вільна...