Весна відроджує життя не лише в навколишньому середовищі, а й в усіх великих і малих населених пунктах. Так по­думалося мені, коли разом із заступником голови районної ради В’ячеславом Леонідовичем Паровенком ми завітали до села Василівки. Був звичайний теплий день, і місцеві жителі, скучивши за ласкавими сонячними променями, поралися на городах, по господарству. Побачивши наш автомобіль, що поволі минав виямки сільської дороги, василівці, спершись на держаки, з цікавістю проводжали його поглядом, а потім неквапливо знову бралися до роботи.

– Ех, були ж колись часи, коли ці жінки й чоловіки не мали часу вгору глянути, – перервав мої роздуми В’ячеслав Леонідович. – Слава про виробничі успіхи трудівників василівського колгоспу імені Шевченка гриміла не лише на весь район, а й далеко за його межами. Тисячі голів великої рогатої худоби, овець, неосяжні лани, аж до кордону з Придністров’ям, доглядали й обробляли ці працьовиті люди. А який у Василівці був вокальний ансамбль, що складався винятково з колгоспників! Як затягнуть хором пісню, то здавалося, що у сільському клубі чи на районній сцені шибки дрижать. Вміли тут і добряче працювати, і змістовно відпочивати…

Сьогодні все змінилося. Від ферм, гарманів та інших об’єктів колишнього колгоспу залишилися самі тільки руїни. Майже нічого не нагадує про колись квітуче село з бурхливим у ньому життям. Молодь виїжджає із Василівки у пошуках кращої долі, тому на вулицях з кожним роком все більшає порожніх хат. Не впізнає село й Іван Володимирович Каланча, який до 1991 року, коли почалося реформування аграрного сектору економіки, жив у Василівці і працював тут головою колгоспу. Так розпорядилася доля, що нині, через 20 років, люди висловили йому свою високу довіру, обравши сільським головою.

– Ніколи не думав, що так тяжко працювати на цій посаді, – ділиться лідер василівської громади. – Хочу особливо підкреслити слово «працювати». Воно ключове, бо якщо просто відвідувати своє робоче місце, то нічого надскладного в цьому немає. Я хочу, щоб село стало кращим. Звичайно, створити для людей робочі місця, припинити відтік молоді з села не в моїх силах, бо занадто далеко зайшов цей процес. Та навести елементарний порядок, підтримувати його, згуртувати громаду, як у колишні часи, – спробую. Я помітив одну цікаву рису характеру в багатьох василівців: «розворушити» їх на виконання якоїсь суспільно корисної праці непросто, та якщо в сусіда трапляється біда, кликати нікого не треба. Отже – не зачерствіли їхні душі, з такими людьми можна працювати, вони не підведуть.

З настанням весняних погожих днів Іван Володимирович «кинув клич» по всьому селу з проханням впорядкувати не лише власні обійстя, а й прибрати навколо них, вивезти купи сміття та гною, повапнувати дерева й паркани. Вулиці неначе повеселішали. Відгукнулися люди й на заклик сільського голови прийти на кладовище і впорядкувати це святе місце. Зараз із допомогою односельця планують відремонтувати невеличку сторожку на цвинтарі, яка слугуватиме складським приміщенням для ритуального начиння.

А як змінився центр села! Ще за попереднього керівництва, декілька років тому, сюди з мочару перенесли обеліск загиблим воїнам. Та до впорядкування прилеглої території справа так і не дійшла. Тепер ми стали свідками, як люди дбайливо розбивали клумби, саджали квіти. До цього з колишньої вівцеферми привезли і встановили кілька десятків невисоких блоків, які слугують огорожею довкола обеліска, їх також можна задіяти під клумби і уквітчати. В такій огорожі органічно вплелися металеві троси, що перешкоджатимуть випасанню корів біля обеліска. Все покриється вапном, деякі акценти зроблять фарбою і центр села матиме досить чепурненький вигляд.

Йдемо до приміщення сільської ради. Тут дружно трудяться молоді чоловіки. Будівля дуже давня, і якщо всередині вона має більш-менш нормальний вигляд, то зовнішній стан, особливо задня стіна, викликає занепокоєння сільського голови. Дощова вода не один рік підтікала під фундамент, розмиваючи його, тож зараз терміново і по-хазяйськи лагодять стіну, роблять нове вимощення, вже встановили відлив для стоку води.

– Не знаю, як би довелося наводити лад у селі, коли б не підтримка і реальна допомога людей, – зітхає Іван Володимирович. – Коли возили блоки з вівцеферми, дуже допоміг депутат сільської ради, голова партійного осередку у Василівці Леонід Коханський. Не стоять осторонь різноманітних робіт два Олександри Гурді (один Анатолійович, другий – Іванович), брати Поглід – Микола і Володимир, Олександр Лунгул, Федір Караман, Ігор Коханський, Григорій Прутіян, брати Прутіяни – Віктор та Олександр, Михайло Каушан, Сергій Атаман, ще один Олександр Прутіян, Леонід Дубович, Руслан Немировський, Олександр Адаменко. Тільки неодмінно назвіть в газеті всіх і не зважайте на однаковість імен та прізвищ. У Василівці таких багато, і лише місцеві можуть безпомилково розрізняти, про кого йде мова. Вищеназвані люди дуже роботящі і справді вболівають за своє рідне село. На жаль, без підтримки та фінансової допомоги місцевих жителів сільській раді не вижити ніяк. У цьому році на благоустрій у нас виділено лише 6 тисяч гривень. Хіба можна щось зробити за такі гроші? Біда ще й у тому, що в нашому селі немає жодного сільгосп­підприємства. 203 особи мають земельні паї, і всі обробляють свої наділи самостійно. Кооперуються сім’ями, виручають один одного технікою, насінням, робочою силою. Але втім є ділянки, які роками заростають бур’янами і ніхто не хоче працювати на них. Великі надії покладаємо на фірму «Агродім» із Котовська, яка найближчим часом має намір взяти в оренду землі запасу, резерву та консервації (назагал 342 гектари). Крім того, що за рахунок її діяльності поповнюватиметься бюджет сільської ради, ми ведемо мову й про участь фірми у соціальному розвитку села. Наче нічого проти цього орендарі не мають, та як воно буде – побачимо.

– Іванові Володомировичу не позаздриш, – сказав заступник голови районної ради, коли ми рушили із села. – Адже не маючи істотної підтримки з боку якогось крупного сільгосппідприємства, йому нелегко вирішувати проблеми населеного пункту. Добре, що у сільського голови склалися нормальні ділові взаємини з небайдужими людьми. А як свідчить досвід, там, де влада співпрацює з громадою, переймається її проблемами, буде й результат.