Уважно прочитав статтю Івана Насипаного «Як зберегти периферію?» Доля малих сіл у мене теж викликає співчуття. Але треба бути реалістом: повернення до минулого не буде. Так, люди ще зітхають за колгоспами. Але їх немає! До цього треба звикнути. Я в бесіді з людьми говорю: якщо вам так цього хочеться, хто вам заважає зібрати воєдино свої паї сватів, кумів, родичів? Гектарів 50 – 60 набереться – і дійте у своєму міні-колгоспі.

Реанімувати майже або остаточно вимерлі села? Але давайте підрахуємо, у що обійдеться будівництво їхньої інфраструктури. Суми будуть, запевняю, фантастичні. Адже у нас сьогодні школи напівпорожні. Причому одна від іншої стоять іноді на відстані кілька кілометрів. Але ж у штаті кожної, крім учителів, є ще й завгосп, кочегари, працівники їдальні. Лише на охорону шкіл у районі витрачається 700 тисяч гривень на рік. Хоча якщо подумати… Від кого охороняємо? Ну хто приїде до Спаського або до Струмка, Нерушая знімати й витягати двері, вікна? Значить, від нічних наскоків своїх же односельців і тримають охорону? А витрати на все величезні. Ми не можемо дати вчителям гідну зарплату, дозволені законом додаткові виплати. Але ж ще потрібно платити за світло, дуже дороге вугілля, ціна на яке перевалила за 1,5 тис. грн за тонну. А скільки ще треба коштів на ремонт старих дахів усе тих же напівпорожніх шкіл. Сьогодні в селі Лиманець Дивізійської сільської ради залишилося 8 дворів. Отже, пристаючи на заклик «Повернімо малі села», тут треба буде побудувати дорогу, ФАП, клуб, пробурити свердловину?

Мені здається, що ідея повернення до минулого ґрунтується на загостреному почутті – ностальгії. Реальності ж у її здійсненні, принаймні на найближче десятиліття, немає. Адже у нас навіть із підвезенням дітей до Жовтоярської школи із чотирьох сіл Жовтоярської сільської ради, а до Приморської – із двох, тощо основні школи однаково залишаються незаповненими.

Тим часом є ще багато інших, не менш складних проблем. Сьогодні, наприклад, актуально те, як утримувати наш районний Будинок культури. Кінотеатр у місті на 120 глядачів, а ходять на перегляди кінофільмів 8 – 10 чоловік. І це, зазначте, в населеному пункті, де 10 тисяч мешканців! А що з дільничними лікарнями? Скажімо, річний бюджет Нерушайської – 800 тис. грн. А хворих – одиниці. Хіба не доцільніше відкрити на її базі пункт «швидкої допомоги» – з машиною, фельдшерами, водіями?

В усьому треба шукати оптимальний варіант. І ми його шукаємо, знаходимо, не завжди зустрічаючи схвалення. Я знову ж – про підвезення дітей. Колись мій батько до школи ходив за багато кілометрів, навіть жив при школі. Сьогодні дітям надано комфортабельні автобуси на 25 місць. 20 хвилин – і вони в школі. А деякі батьки все одно незадоволені.

Зрозуміло, у нинішніх непростих умовах навантаження на ті ж сільські ради дуже велике. Але чи самодостатні вони, якщо з точки зору економістів кількість мешканців у кожному мусить бути щонайменше 5 тисяч чоловік? У нас же таких – жодного.

А взагалі питання про те, як зберегти периферію, на мій погляд, дуже запізнилося. Тривогу треба було бити давно. І нашому урядові давно і по-справжньому варто було б повернутися лицем до села, до вітчизняного виробництва. Ви подивіться, що ми сьогодні імпортуємо? Перелік величезний. Починаючи зі шпильок та скріпок з Китаю. До України завозять м’ясорубки, сковороди, велосипеди. Звичайно ж, – усю сільгосптехніку. Консервовані томати – і ті завозять із-за кордону! А розв’язала б держава цю проблему на користь вітчизняного виробника – гляди, і в тому ж Струмку відкрилися б переробні міні-цехи. А це – робочі місця, відрахування до бюджету… Впевнений: економіка визначає політику, але ніяк не навпаки.

Усе рухається вперед. Образно кажучи, дешевих, як за радянських часів, цукру та халви вже не буде. Як і повернення до минулого.