Костянтин Паустовський, відомий письменник, публіцист, в одному із творів уособлює людське щастя із золотою трояндою, створеною з до­рогоцінного пилу. На це потрібно багато часу (зібрати по крупинці на квітку!), неабияке терпіння і головне – бути готовим здолати все, аби ощасливити іншого. Погоджуюся з цим, бо знаю в реальному житті людину, яка по крихті творила свою «золоту троянду». Це моя колега Лариса Олексіївна Півторак.

Здається, знаю про неї все. Лариса тридцять років у журналістиці. Більшу частину з них працювала у савранській районній газеті «Сільські новини», сім – в «Одеських вістях». Має солідний стаж члена Національної спільки журналістів України. За плідну творчу працю відзначена почесними грамотами обласної ради, обласної державної адміністрації. Стала переможницею у районному конкурсі «Жінка року-2006» в номінаці «Журналістика». У 2007 році перемогла у конкурсі газети «Сільські вісті» (всеукраїнське видання). Журналістка має свій творчий почерк, свого читача. З огляду на зроблене, можна зробити висновок: Лариса Півторак – професіонал своєї справи.

Вона не відокремлює себе від героїв – людей простих і незнаних. Переймається їхнім життям, намагається відкрити в них добрі риси, показати їхню сутність, розгледіти індивідуальність. Вникає в проблеми територіальних громад, адже свого часу була депутатом Савранської районної ради. Знає виробничу сферу, бо фаховий технолог і працювала на хлібозаводі. Турботи багатодітних сімей – і її турботи, адже народила і виховала трьох дітей.

Народилась і зростала Лариса у простій селянській сім’ї. Дівчинці-школярці доводилось робити уроки при гасовій лампі (хоч і жили неподалік від центру Саврані, та до їхнього поодинокого на вулиці будинку електрику на початку 70-х ще не підвели). Читала при свічці допізна. Часом мати сварила доньку, що не економить «вогню», чим додає витрат до скромного бюджету сім’ї. Такої «економії» Лариса так і не навчилась. І у подальшому її житті духовне завжди переважало матеріальне. Можливо, у цій «романтичній» атмосфері дитинства зародилося у дівчинки бажання писати… Що ж привело Ларису Півторак у журналістику? Пропоную читачам довідатися про це з перших уст.

– Так, все починалося в дитинстві. Любила мамі розповідати різні цікаві історії, які вигадувала сама. На що мати дивувалась, звідкіль воно в мені береться. А потім школяркою вела щоденник. Записи робила і після школи, десь до тридцятирічного віку. Була потреба покласти на папір переживання, емоції. Якось зрозуміла, що щоденника замало, захотілось викласти свої думки у повісті чи романі…

Згодом, коли навчалась на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і разом з тим працювала в районній газеті, зрозуміла – це моє покликання. Красне письменство не для мене. Я рада тому, що, хоч і в зрілому віці, а професія обрала мене. Вдячна Богові за те, що він вивів мене на цю стежину.

– Журналіст і суспільство. На твою думку, наскільки нині сучасні рядки Некрасова: «Поэтом можеш ты не быть, а гражданином быть обязан»?

– Громадянська позиція журналіста обов’язково проступає у його матеріалах. І по-іншому бути не може. Мені найбільше болить сільська глибинка, життя селян, їх виживання в період реформування агропромислового комплексу. Болить те, що держава часом залишає хлібороба віч-на-віч з його проблемами, забуваючи, що все починається з хліба… Для мене громадянин і журналіст поняття невіддільні. Коротко кажучи, згадуючи Некрасова, можна продовжити його ж рядками: «Не будет гражданин достойный к Отчизне холоден душой».

***

Життя Лариси Півторак для мене наочний приклад творення «золотої троянди». Приклад, який багато важить.