Того ранку начальниця жіночої колонії провела прес-конференцію для журналістів одеських ЗМІ. Коли зустріч закінчилася, і двері прохідної за нами зачинилися, я помітила молоду жінку, яка вийшла хвилиною раніше. Вона зупинилася розгублено, тримаючи в руці невеличкий пакет з речами. Незважаючи на морозну погоду та снігопад, дівчина була одягнена в легку курточку. Несміливо посміхаючись, вона запитала, як дістатися до залізничного вокзалу й, подякувавши за роз’яснення, попрямувала до трамвайної зупинки.

Ця коротка зустріч запала в душу…

Провівши кілька років у місцях позбавлення волі, люди, подібні до тієї дівчини, звикають жити за встановленим розпорядком і особливо не дбати про завтрашній день. Деякі з них, вийшовши на волю й не зумівши пристосуватися до нових умов, нерідко вчиняють злочин і повертаються до зони.

Державі потрібні реабілітаційні центри для тих, хто звільнився з місць позбавлення волі. Як вважають правозахисники та волонтери громадських організацій, слід також відродити інституцію патронату. Така думка має багатьох прихильників.

Ідея патронату пов’язана з іменем Вальтера Веннінга, англійського філантропа, який надіслав Олександру I записку про стан в’язниць у Росії та необхідність заснувати піклувальне товариство, якому слід було «серед інших піклуватися про осіб, випущених з місць ув’язнення, надаючи різну допомогу тим з них, хто виявив прагнення до виправлення».

Імператор підписав Статут доброчинного товариства, він певний час виконував роль закону, що регулює життя ув’язнених. Та й саме товариство незабаром перетворилося на напівофіційну, але досить впливову структуру. Петербурзький комітет товариства пішов ще далі й почав допомагати особам, які звільнилися з ув’язнення, одягом, їжею, грішми, різними клопотаннями, а в 1827 році влаштував при міській в’язниці «Притулок для тимчасового пристановища звільнених». Друге товариство захисту колишніх ув’язнених було засноване у 1878 р. за ініціативою Бессарабського тюремного комітету в Кишиневі, у тому ж році починає діяти Санкт-Петербурзька організація «Піклування про неповнолітніх, які зазнали особистої затримки». У 1887 році аналогічне товариство виникло і в Одесі.

Матеріальна допомога, яку надавали такі організації, була найістотнішою, оскільки безпосередньо при звільненні ув’язнені часто опинялися у важкому стані: без заробітку, без одягу та взуття, з боргами, не завжди здорові фізично. А ще піклувальники вносили за них квартплату та інші борги, видавали одяг, грошову допомогу або позички для викупу речей з ломбарду. При цьому враховувалися судимість, рецидив, майновий стан, наявність та сума грошей, зароблених у в’язниці. Допомогу могли не видати рецидивістові, який вже користувався подібною допомогою та знову вчинив злочин.

Як показує дійсність, усе це не втрачає своєї актуальності й сьогодні.

Крім матеріальних проблем, для багатьох колишніх ув’язнених, одразу ж після звільнення, дуже гостро стоїть питання сімейних стосунків. Трапляється, що й сім’я відмовляється від таких людей. Відсутність підтримки з боку близьких стає тим чинником, який перешкоджає їм швидко й адекватно реабілітуватися, тобто повернутися до того суспільства, у якому ми всі живемо.

Однією з головних проблем колишніх ув’язнених-жінок постає й питання материнства, вважає начальниця Південноукраїнської жіночої колонії підполковник Ольга Каракай.

За словами психологів, у таких жінок спо­стерігається занижена самооцінка, вони погано знають власний внутрішній світ. Перед виходом з колонії багато хто тішить себе ілюзіями про щасливе майбутнє. Наприклад, мріють влаштуватися на високооплачувану роботу, придбати квартиру, машину… Крім того, за твердженням експертів, у неволі відбувається цілковита атрофія нормальних людських почуттів. Дітям стають не потрібні батьки, батьки втрачають інтерес до дітей. За словами Ольги Миколаївни, буває й так, що, перебуваючи в колонії, жінка проявляє щиру любов до свого маляти, яке народилося після винесення вироку. Але…

– Через якийсь час ми дізнаємося, що незабаром після звільнення вона покинула дитину десь на вокзалі, а сама втекла у невідомому напрямі, – говорить начальниця колонії. – Зіткнувшись із дійсністю, без житла, без засобів до існування, вона вирішує, що дитина для неї тягар, баласт.

У нас тісні контакти з управлінням у справах сім’ї та молоді облдержадміністрації. Його працівники, а також представники різних релігійних конфесій, волонтери від громадських організацій, серед них і «Дорога до дому» регулярно відвідують засуджених. Вони надають моральну, духовну, психологічну підтримку, а також юридичну допомогу, наприклад, у відновленні втрачених документів. Крім того, провадять свята для засуджених, готують концертні програми. На такі заходи ми запрошуємо журналістів.

На мій погляд, лише з відродженням інституції патронату та створенням мережі установ реабілітації та соціальної адаптації людей, які звільнилися з місць позбавлення волі, можна розраховувати на поступове скорочення рецидивів з боку колишніх засуджених. А це значить, що, закриваючи за собою двері в’язниці, вони туди більше не повернуться, а знайдуть своє місце поруч з нами.