Останній раз Любомир Гузар був у нашому місті майже рік тому — у березні 2010-го. Розмовляв з парафіянами обох каплиць УГКЦ — його розважливі, часом афористичні відповіді на нерідко болючі, проблемні запитання вірян вражали мудрістю, житейською філософією. Правив службу у тісному храмі Святого апостола Андрія Первозванного, і це були найврочистіші хвилини в житті храму. Його приймали представники влади — й у багатьох з’явилася реальна надія на те, що таки постане тут кафедральний собор УГКЦ: нині обидві крихітні каплиці вже неспроможні вмістити всіх вірян, хоч і по кілька разів денно відбувається тут служба. І приходять не лише й далеко не тільки греко-католики, а й багато людей з довколишніх вулиць, навіть з інших районів міста. І так — уже давно й з дня у день.

Його пастирська постава, авторитет не лише у середовищі великої спільноти греко-католиків України і світу, а й далеко ширше, дозволяють певніше почуватися багатьом у нашім розгойданім та непевнім світі. За ним — Церква, котра, як фенікс, відродилася з руїни, зуміла зберегтися в часах тотального нищення віри. Церква, котра зберегла національний дух українства, вберегла рідну мову, звичай та змогла відродити все, притаманне їй. Церква, котра народжувала і чимало народить ще жертовних патріотів, не войовничих, але — переконаних, певних своєї віри у торжество національних та вселюдських ідеалів. Тому що, рятуючи душі людей, вона виховує та береже їх для майбутнього рідної землі. Його постава духовного Провідника зміцнює віру в це майбутнє.

Певна річ, лідером Української греко-католицької церкви має бути людина, авторитетна у світі духовному і в світі мирському, незалежно від кордонів між державами, тому що духовність, віра не знають таких кордонів.

Він був таким завжди. І таким — залишається.