24 січня в московському аеропорту «Домодєдово» було вчинено теракт, внаслідок якого 35 осіб загинули, 110 були травмовані (семеро перебувають у вкрай важкому стані).

На ранок середи вже упізнано всіх загиблих (крім терориста-смертника, для ідентифікації якого знадобляться додаткові дослідження).

Страшна звістка сколихнула весь світ. Серед загиблих є іноземці. Горе зачепило й Одесу. Десь за півгодини перед вибухом на цьому летовищі сів літак з нашого міста. Більшість пасажирів рейсу, на щастя, не встигли пройти прикордонного контролю і потрапити до зали зустрічей, де й спрацювала у натовпі пекельна машина.

І все ж той вибух таки докотився й до Одеси, обірвавши життя молодого драматурга, поета і прозаїка Ганни Машутіної (Яблонської). Наша землячка прилетіла до Москви на вручення премії журналу «Искусство кино». Її п’єсу «Язичники» журі вибрало з-поміж 545 сценаріїв, надісланих на конкурс авторами з 20 країн. Почути про свою перемогу Ганні не судилося...

Життя, мов спалах

Ми зустрічалися з нею на початку вересня ще недалекої осені. Хто міг сказати тієї миті, що талановиту красуню Ганночку Яблонську я бачу востаннє. Тоді вона щойно повернулася з Лондона, де майже місяць стажувалася в театрі «Роял Корт» (Королівський театр). Здавна цей шанований культурний заклад збирає на навчання й опікується найкращими молодими драматургами з усього світу. Того разу до столиці Великобританії злетілися представники тринадцяти країн. Ганна Яблонська — з України.

Результатом нашої зустрічі стало інтерв’ю, опубліковане в «Чорноморських новинах» 11 вересня 2010 року. В ньому я з болем писала, що талант одеситки розгледіли з Лондона, а ми у себе вдома не помічаємо. На запитання про це Ганночка відповіла: «Тут такі, як ми, не потрібні. От ви запитуєте, чому не пишу українською мовою. Тому, що довелося б працювати тільки на шухляду, без будь-яких перспектив». Такою є наша печальна дійсність.

Її п’єси з успіхом ставлять у Санкт-Петербурзі, Москві, місті Глазові на далекому Уралі, навіть у Кизилі (переклад на зникаючу тувинську мову), в одному з харківських студентських театрів... Тільки не в Одесі. А ставити є що — «Десь і довкола», «Сімейні сцени», «Човняр», «Відеокамера»... Читаєш: водночас плачеш і смієшся. На якихось абсолютно простих речах вона вміла сягнути такої морально-філософської глибини, так розкрити нам очі на самих себе, що дивуєшся: як же сам цього не помічав, не усвідомлював?

Мама Ганночки — Віра Андріївна Яблонська — моя однокласниця. Отож насамперед від неї знала про те, чим жила наша молода талановита землячка після тої вересневої зустрічі. Всі ми, її друзі, із захопленням читали останню п’єсу «Язичники». Виявилося — не лише ми. П’єсу в Інтернеті «виловили» співро­бітники міністерства культури Російської Федерації. З Москви Ганночка отримала повідомлення про присвоєння її твору якоїсь високої номінації (точніше сказати не можу).

Після жахливої звістки я не наважилася про щось розпитувати подругу. В неї ніби мову відібрало. Гадаю, подорож доньки пов’язана саме з «Язичниками». Можливо, якийсь столичний театр брав п’єсу до свого репертуару. Що тут скажеш? П’єси житимуть. А їхня двадцятидев’ятирічна авторка вже залишила цей світ. Зосталася сиротою трирічна донечка...

Кажуть, на сайті Ганни Яблонської хтось знайшов її запис: «У мене мало часу, мені треба поспішати». Чого вона стосується? Хтозна. Може, якоїсь звичайної ситуації, а може — чогось великого? Передчуття, інтуїція? Все може бути. Але як же страшно від того, що у чужих «розборках» гинуть наші діти. За яку провину?

Не знаю, якими словами передати співчуття своїй подрузі, її родині від нас усіх — її друзів, від колективу «Чорноморських новин». Для нас сонячний, засніжений ранок 25 січня обернувся чорним ранком. Не забудемо тебе, ясна зіронько! Твоє життя залишиться в історії Одеси яскравим спалахом.