АБО ЧИМ ЖІНОЧА КОЛОНІЯ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПІОНЕРСЬКОГО ТАБОРУ

У більшості міських жителів є певний улюблений ресторан, куди вони запрошують рідних чи друзів. У цій їдальні також постійний контингент відвідувачів. І зовсім не тому, що тут дуже смачні страви чи досвідчений персонал. Навпаки, неприємний запах приготованих сніданків, обідів чи вечер у багатьох викличе відразу до їжі, а працівники їдальні, замість слів «Ми раді вас вітати!» чи «Що з меню ви вибрали?», гучними вигуками шикують відвідувачів колонами. То чому ж люди ходять саме до цього закладу харчування? Тому що на наступні 3, 5 чи 15 років у них немає іншого вибору. На знімку -вікно для видачі їжі їдальні Чернігівської жіночої виправної колонії № 44...

Хто з нас не був у піонерському таборі? Більшість саме там дізнались, що означає слово „дисципліна». Можна було вдавати вигляд, що спиш у „тиху годину», мазати зубною пастою обличчя сплячих товаришів, обливати з водяних пістолетів дівчат і т.д., і т.п. Але коли у дверях з'являлась постать вожатого, вся увага переключалась на нього. Кожне його слово було законом, якому підкорялись безвідмовно. Принаймні, поки він спостерігав за загоном. А ще був суворий розпорядок дня. Запізнився на обід — ходи голодним, не хочеш йти на зарядку — примусять... Колонія — заклад у дечому схожий на піонерський табір. У цьому мали змогу переконатись учасники тренінгу „Журналістська етика у висвітленні питань кримінально-виконавчої системи», який в середині травня проводився у рамках реалізації швейцарсько-українського проекту „Підтримка пенітенціарної реформи в Україні. Серед 16 представників ЗМІ України, котрим дозволили переступити поріг Чернігівської виправної колонії № 44, був і журналіст „Трудової слави».

Автобус з журналістами переїжджає по мосту оспівану Довженком Десну. Ще мить — і ми у древньому Чернігові. Ідемо тінистими вулицями, що потопають у зелені. Центр міста. Водій автобуса несподівано з'їжджає на узбіччя і тисне на гальма. Перед нами — жіноча виправна колонія №44. Поки їхали, уявляв її похмурою спорудою за містом з високими мурами, вишками і охоронцями з вівчарками. Натомість побачив огороджену територію, зовні схожу на якусь фабрику чи завод, та ще й у самісінькому центрі Чернігова. Поки роздивляємось двері КПП, під'їжджає авто, з якого виходить веселий огрядний чоловік, схожий на відомого куплетиста Бандуріна. „Начальник Управління Державної пенітенціарної служби у Чернігівській області полковник Іван Іванович Кочубей», — відрекомендовується прибулий. Разом з ним нас вийшла зустрічати симпатична жіночка з мелі-рованим волоссям, схожа на вчительку, проте форма на ній вказує на інший фах. „Начальник Чернігівської виправної колонії підполковник Олена Валентинівна Кисельова», — тримаючи її під лікоть, представляє жінку журналістам полковник Кочубей і з незникаючою посмішкою на обличчі запрошує нас пройти до КПП.

Заходити можна по троє. Перед нами по черзі відкривають двері-решітки. Всього їх п'ятеро. На вході віддаємо всі речі, що є у кишенях. Головне — паспорти і мобільні телефони. У колег лишаються диктофони і фотоапарати, у мене — нічого, окрім ручки і записника. З порожніми кишенями і змішаними почуттями заходимо до великої зали. На правах „хазяйки» Олена Валентинівна починає розповідь про „свою» колонію. Виявляється тут перебувають рецидивістки — жінки, які мають другу, третю, четверту і т. д. судимість (одна місцева „рекордсменка» мала їх аж шістнадцять!). Середній вік засуджених -35-40 років, наймолодшій — 19, найстаршій — 74 роки. З 784 жінок, які тут перебувають, 34 мають дітей до З років, ще одна — вагітна. На території колонії є будинок дитини, де у окремих кімнатах живуть мами зі своїми дітьми. Потрапити сюди хочуть всі, але кількість кімнат обмежена -11. Незважаючи на це, жінки, навіть немолоді, будь-що прагнуть народити дитину. „По-перше, їх на 4 місяці звільняють від роботи, по-друге, з них не вираховують вартість харчування і комунальних послуг, по-третє, мами і діти перебувають на повному державному забезпеченні, — пояснює прагнення засуджених Олена Кисельова. Експеримент з будинком дитини вона називає вдалим, оскільки раніше діточки були окремо від матусь і останні бачили їх по 1-2 години на добу. Побавились, покурили — і знову в барак. Вийшовши ж на волю, відмовлялись від своїх синів і доньок. Дітей засуджені народжують у міському пологовому будинку. Звісно, під конвоєм. Після пологів повертаються до колонії, яка для багатьох з них давно вже стала ледве не рідною домівкою. „Після звільнення багато жінок не можуть знайти себе у цивільному житті, — каже Іван Кочубей. — Нікому не потрібні, вони знову скоюють злочин і знову потрапляють сюди». Наразі разом з греко-католицькою церквою керівництво колонії працює над проектом будинку реабілітації на 100 місць, де жінки після звільнення зможуть жити і працювати. Деякі релігійні організації вже зараз купують покинуті будинки у селах, де селяться по 2-3 звільнених...

У дворі на нас чекають конвойні, які будуть супроводжувати групу впродовж всього „екскурсійного» маршруту. Треба віддати належне, робили вони це професійно і жодної прикрої пригоди при нашому спілкуванні з засудженими не сталось. Заходимо до їдальні. Обстановка знову ж таки схожа на піонертабір. Єдина відмінність — різкий неприємний запах. Велика зала, столи, стільці, вікно для видачі їжі. На стенді висить меню. Там написано, що засуджені снідають кашею з хлібом та чаєм з цукром, обідають — салатом з моркви, супом з ячною крупою, тушкованим м'ясом, хлібом, вечеряють — рибою з ячною кашею, хлібом та чаєм з цукром. Це лише один з видів меню. Всього їх три. Є й дієтхарчування. Порції „виїжджають» з вікна видачі їжі по „конвеєрній» стрічці. Нам показують те, що знаходиться у тарілках. Перша думка -„Я б таке не їв!» Друга — „Був би голодний, то їв». Колонія ж не в іншій державі знаходиться, но всі українці ж добре харчуються. „Для багатьох засуджених така їжа — розкіш, на волі дехто з них їв максимум раз на день», — немов читаючи мої думки, каже Олена Кисельова.

Недалеко від їдальні -будинок дитини. Проходимо браму і бачимо звичайний дитячий садок. Гойдалки, каруселі, пісочниця, лавки. Мами в однакових халатах бавляться зі своїми малюками. Найменші лежать у візках. Начальник будинку дитини Олена Самовська, яка „за сумісництвом» є ще й педіатром, розповідає, що персонал нараховує 5 медсестер і 4 вихователі, які допомагають жінкам осягнути „ази» материнства. Запросивши до приміщення, Олена Ігорівна показує нам ігрові кімнати, музичний зал, спальню... Від звичайного дитячого садка побачене ну нічим не відрізняється! Одна з мам радо пристає на пропозицію інтерв'ю. „Це моя Настя, — гойдаючи доньку на руках, каже жінка.

- Зараз їй 10 місяців. Коли звільнюсь, доньці буде З роки і 3 місяці. Жінка розповідає, що у в'язниці стала „п'ятидесятницею» і сприймає покарання як боже випробування. Каже, що покаялась і більше сюди не потрапить. Виходимо з колегами у двір. В пісочниці бігає малий хлопчик. Він голосно сміється і тікає від матусі, яка з ним бавиться. Жінці на вигляд — трохи більше 20 років. Невисокого зросту, приємної зовнішності. Знайомимось. її звати Галя, родом — з Чернівців. Синові Сашку — 1 рік 10 місяців. Жінка каже, що ставляться до неї добре, прекрасно годують, проте вона дуже б хотіла повернути 2 роки назад. Тоді вона не скоїла б злочину і не була б тут. їй дуже хочеться на волю ще й через те, що у Чернівцях лишилась хвора мама. „Знаю, що я тут останній раз», -описуючи рукою дугу, каже Галя.

Далі нас ведуть до бібліотеки. Запитую у заступника начальника колонії Ірини Кошель, чи часто сюди ходять відвідувачі. Ірина Володимирівна запевняє, що часто. Адже серед засуджених є жінки з вищою освітою. А ще розповідає, що книжковий фонд налічує більше 10 тисяч екземплярів. Попитом користуються жіночі романи і юридична література. Читають і класику. „Злочин і кара», наприклад. Нові книжки, у основному, надходять від громадських і релігійних організацій. У бібліотеці є й DWD-програвач, на якому засуджені переглядають фільми. На телевізорі лежить диск, на якому написано: „КВН, мультфільми, „Індіана Джоне», „Пригоди Шурика». Далі по коридору — приміщення клубу. Заходимо. Перше, що кидається у вічі, зовсім немає апаратури. Побачене підтверджує засуджена на ім'я Ірина. За словами жінки, артисти співають під „мінусові фонограми. Репертуар — від романсів до народних пісень. Шансон не дозволяють.

Після клубу йдемо до школи. Вчителі — звичайні, з вечірньої школи. Учні, щоправда, незвичайні. Деякі з них, за словами начальниці колонії, взагалі є неписьменними. До навчання ніхто нікого не примушує. Однак, хоч літер, але засуджених таки навчать. „Цікавих людей і неординарних випадків у нас багато», — продовжує свою розповідь Олена Кисельова. Вона розповідає про жінку з Росії, яка „сіла» ще за радянської влади. Пробувши у колонії 15 років, вона виявилась зовсім не готовою до життя. Коли жінка звільнялась, працівники колонії показали їй, як виглядають українські гривні, розповіли, для чого потрібні мобільні телефони, а представники релігійної організації супроводили її до Києва, де посадили на поїзд...

Нарешті потрапляємо до найвищої у колонії споруди. Тут розміщена швейна фабрика. Піднімаємось ліфтом у цех. Бачимо просторе приміщення розміром як декілька спортзалів. Рядами стоять столи зі швейними машинками, за якими сидять жінки у зеленій формі і шиють, шиють, шиють. Праця . їх, за словами керівництва, оплачується. Проте грошей вони не бачать. У кожної є безготівковий рахунок. На нараховані на нього кошти можна придбати товари у крамниці, яка розміщена на території колонії, а можна, переслати їх рідним на волю. Працювати люблять не всі. Проте бригадний метод роботи не дозволяє лінуватись: жінки підганяють одна одну. Серед тих, хто любить працювати, засуджена на ім'я Світлана. Вона розповідає, що на волі також працювала на швейній фабриці, сюди потрапила у квітні 2007 року за наркотики. Вдома на неї чекає чоловік... Тих, хто не хоче шити, працевлаштовують в іншому місці — у перукарні. Майстер вчить дівчат стригти. Після закінчення навчання засуджені отримують свідоцтво перукаря державного зразка. Клієнтки на стрижку записуються заздалегідь. Жінки є жінки і навіть у колонії хочуть виглядати красиво. Останній пункт екскурсії — барак. Хоча це лише назва. Звичайний великий будинок зі звичайними кімнатами, чи то пак камерами. У кожній — стоять гарно застелені ліжка, є телевізори...

Наприкінці візиту знову збираємось у просторій залі. Демонструючи відкритість, керівництво колонії відповідає на будь-які запитання, що у нас залишились.

- Чи помирають тут засуджені?

- Так. 3-4 на рік. У нас багато ВІЛ-інфікованих і хворих на туберкульоз. Померлих ховаємо на міському кладовищі.

- Чи бувають у колонії весілля?

- Бувають. Засуджені через газети і журнали знайомляться з чоловіками, листуються. Коли справа доходить до весілля, наречений сам реєструє відносини у міському РАЦСі. „Новоспеченим» чоловікові і дружині на 3 дні віддають у „користування» кімнату побачень. Після цього у колонії і з'являються діти. Є у нас і одностатеві пари. Не заважаємо тим жіночкам, які ходять за руки і обнімаються. Якщо ж вони закриваються від інших ширмою, перешкоджаємо. Це порушення режиму.

- Як ви готуєтесь до „Євро-2012»?

- На нашій фабриці збільшилась кількість замовлень одягу і спортивних сумок з символікою чемпіонату. Це позитив. Що ж до футбольної команди, то її у нас немає. Проте є невеликий спортивний майданчик...

Прощаємось, дякуємо за цікаву розповідь і екскурсію. Виходимо через те ж КПП. Забираю свій телефон і паспорт. „Ні, колонія — то не піонертабір, — думаю собі. — Там зміну побув, накупався, оздоровився і додому. А звідси ж не скоро випустять». Довгий час не бачити щодня рідних і знайомих, не відпочивати на природі, не займатись улюбленою роботою... Ні, я до цього не готовий! А ви, шановні читачі? Якщо також ні, будьте законослухняними.