Важко й вайлувато повертаємо ми до ринку, освоюємо правила його гри, які нерідко діють руйнівно й без¬жально. Але справа, певно, не в са¬мих правилах, а в тому, що недостат¬ньо вже кивати лише на автоматизм ринкового механізму, який багато в чому в нас ще недосконалий. Не зай¬ве було б, як кажуть, і голову мати на плечах. І таку ж розумну волю.

Зупинка навіть цілком благополучного, рентабельного ви¬робництва — явище загалом, як на часи нинішні, рядове. Сенсацією тут і не пахне. Тим більше, що нарікання з приводу цього чути майже по¬всюдно. Але штучне банкрутство ви¬робничого кооперативу під промо¬вистою назвою «Трест» з міста Киє¬ва у Новій Маячці (так офіційно на¬зивається це підприємство), на нашу думку, досить велика розкіш як для самого радгоспу «Новомаячківсь- кий», що ледве тримається на плаву, так і всього району, його перероб¬ної інфраструктури. Бо це не тільки компрометація загалам хорошого задуму, самої ідеї комерції, а й, що на нашу думку ще важливіше,—втра¬та робочих місць, відчутна прогали¬на в одному із стабільних джерел прибутків. І, насамперед, для само¬го радгоспу.

Дирекція радгоспу «Новомаячк- івський» три роки тому, погодив¬шись на відкриття в селищі на базі свого консервного цеху орендного київського підприємства «Трест», гадала, що це допоможе вивести в люди занедбану місцеву переробну промисловість. Та щось дуже вже принизливим й накладним для еко¬номіки господарства був цей вихід. Сьогодні й школяр скаже, що відда¬ти в оренду якомусь дядьку з Києва основні засоби виробництва варті¬стю навіть по цінах 1989 року (рік

укладення договору угоди) на кільканадцять мільйонів карбо¬ванців —таке випадає або безталан¬ним людям, або взагалі нездарам. Не віримо, що в Новій Маячці саме такі.

А, може, й справді виходу не було, тільки «Трест» і міг виручити?

— За своїми потужностями, — свідчить В.Терещенко, колишній начальник консервного цеху радгос¬пу «Новомаячківський», — наше ви¬робництво мало чим поступається, скажімо, Цюрупинській фабриці хар¬чових продуктів. Розрахований на місцеву сировинну базу, а також по¬ставку городини із трьох радгоспів — імені Латиських стрільців, «Роди¬на» та «Маяк», — цех свого часу ви¬робляв томатну пульпу, овочеві і на¬віть м'ясні консерви. Цій же продукції зараз ціни немає! Ми консервували навіть так звані зелені культури—кріп, петрушку тощо. Уже в перший рік ос¬воєння свого виробництва цех дав більше 100 тисяч карбованців чисто¬го прибутку. Загалом же ми попов¬нювали радгоспну касу щороку 150— 170 тисячами—сумою, як на часі ми¬нулі, не такою вже й малою. Рента¬бельність виробництва, як правило, не опускалася нижче 45 процентів. Цех був прибутковий, вигідний гос¬подарству.

Інша справа, що робота його значною мірою залежала від того, як директори радгоспу (а вони ос¬таннім часом змінювались тут, мов у калейдоскопі) безпосередньо вни¬кали у виробництво. В останні три роки консервний цех і справді роз¬губив надбане. Але «свіжу» копійку в радгоспну касу все ж приносив.

І ось тоді на новомаячківському обрії замаячив «дядько з Києва» — якийсь О.Гречишко, за фахом това¬рознавець. І не просто замаячив, а

на власній «Волзі» (зараз, кажуть, вря¬ди-годи він навідується в Нову Маяч¬ку вже на «Мерседесі»). Який біс по¬плутав Ю.Грибовського, нинішнього директора радгоспу «Новомаячкі¬вський» (а, може,біс тутіні при чому), та все ж Юрій Миколайович на про¬позицію пристав і уклав угоду з ново- явленим комерсантом із Києва. Ос¬новні виробничі фонди консервного цеху, вважай фабрики, тут же пере¬оцінили і передали на умові оренди щойно створеному на його базі коо¬перативу «Трест» міста Києва. На яких умовах? А вони були простішими від сокириська. «Трест» зобов'язувався виплачувати радгоспу орендну плату в розмірі 115 тисяч карбованців що¬річно, ото й усього.

Може, Ю.Грибовському малю¬валися райдужні перспективи того, що тепер уже хоч за допомогою «Тресту» вдасться, нарешті, уникну¬ти величезних втрат городньої продукції і все піде на переробку, в діло? Та марно. Помідори, інші овочі на полях радгоспу як гнили,- так і гниють. Але тепер ще й цех стоїть німим докором псевдоко- мерціалізації.

Якщо в перший рік своєї діяль¬ності «Трест», виконуючи одну з умов договору, ще якось переробляв місцеву сировину, випустив «кілька сотень туб консервів», то, починаю¬чи з 1 990 року, ні радгосп не поста¬вив жодного кілограма сировини, ні сам цех не виробив жодної туби про¬дукції. А половину 91 -го і увесь 1992 рік узагалі простояв. Правда, голо¬ва «Тресту» на своєму «Мерседесі» кидався в усі усюди, доставляв у Нову Маячку якісь концентрати й ще про¬бував випускати солодкі напої сум¬нівної якості. А овочі на радгоспно¬му городі, повторюємо, як гнили,- так і гниють.

Мабуть, розуміючи труднощі ста¬новлення нового молодого підприємства, дирекція радгоспу постійно робила йому скидки — то у вигляді відстрочки платежів, то по інших розрахунках. До речі, й за цукор, інші ресурси розрахову¬вались. І, певно, на знак вдячності за це О.Гречишко не вніс у радгоспну касу навіть половини суми останньої орендної плати. Тим більше, що за рішенням арбітражного суду він це повинен вже зробити в 15-кратному розмірі. Радгосп, враховуючи зміни у цінах, наполягає на перегляді й роз¬міру орендної плати, яка, повторює¬мо, за цей час зросла аж у 15 разів і становить тепер уже не 115 тисяч карбованців, як раніше, а 1725 ти¬сяч на рік. Та голова «Тресту»—хло¬пець теж битий, — розпустивши ро¬бітників кооперативу по домівках (а простіше кажучи, викинувши їх на вулицю, оскільки ніякого соціально¬го захисту членів цього кооперативу передбачено не було), прямо зая¬вив: «Я тепер і на штрафах радгоспу проживу. Прогодують, куди ді¬нуться».

Про що мова? А справа в тому, що начебто зриваючи поставки си¬ровини, радгосп начебто позбавив кооператив можливості одержання річного прибутку (за чиїми підрахун¬ками?) на суму десь так в тисяч 750—760.1 начебто повинен відшко¬дувати кооперативу збитки. Ось на ці кошти для свого благополучного прожиття і розраховує тепер О. Гре- чишко. і не тільки розраховує, а й діє. Послідовно і впертої. Підключаючи до цього всіх своїх знайомих. І в Хер¬соні, і в Києві. І, треба віддали йому належне, дечого він уже добився. В усякомуразі, якщо до матеріальних відшкодувань справа ще не дійшла, то, як нам здалося, моральна пере¬

вага в цій виснажливій, затяжній су¬довій тяганині поки що на боці голо¬ви «Тресту».

А що ж саме виробництво, його цехи? Воно простоює, обладнання іржавіє, остаточно занепадає. Дещо вже розікрали, розпродали. Ціла фабрика, яка могла б сьогодні ви¬робляти таку потрібну продукцію, стоїть.

Нуль оптимізму і в очах радгоспного юриста В.Єложенка.

Взаємні претензії ще тільки формуються, — сумно говорить Віктор Анатолійович. — Гадаю, що на найближчу перспективу мені робо¬ти вистачить...

Ми поцікавилися в Ю.Грибовсь¬кого, скільки ж часу треба, аби знову запустити виробництво в роботу? Не може ж бездіяти ціла консервна фабрика, поки директор порозумі¬ється з кооператором.

Не більше місяця, — відповів Юрій Миколайович. — І цех знову оживе. Але...

Але для цього треба розірвати орендний договір з «Трестом», який накинув на директора міцний заш¬морг.

Ось коли згадалися слова, наве¬дені на початку цієї статті. Слова про те, що до недосконалості самого ринкового механізму не зайве було б мати на плечах ще й власну голову. І таку ж розумну волю.

А ще подумалося: хто ж сьогодні розвалює наші колгоспи й радгос¬пи? Демократи, що вже стали партократами? Партократи, що пе¬рефарбувались у демократів? Фер¬мери? Економісти? А, може, журна¬лісти? Чи організатори ось таких та їм подібних «трестів»?