Правоохоронці не знайшли складу злочину в діях підозрюваної, яка привласнила чужі гроші. Хто ж тоді повернув їх власниці?

Правоохоронці так і не поруши­ли кримінальну справу щодо гро­мадянки Цюрупинська, яка, за од­нією з версій, привласнила чужі гроші. За результатами слідства, діяла «група осіб». Як наслідок, справа до суду так і не дійшла.

Потерпіла відчула себе зле і викликала швидку допомогу, яка доставила її прямо в реанімацій­не відділення. Коли жінці трохи полегшало, вона попросила знайому принести гроші на ліку­вання — 400 гривень та 700 до­ларів, якими поділився брат за продаж батьківського житла.

Знайома гроші принесла — 400 гривень. А ось 700 доларів пропали.

Наступного дня потерпіла на­писала заяву в міліцію.

Міліція оглянула помешкання підозрюваної і виявила сім купюр — по 100 доларів кожна, перетягнуті резинкою. Пояснити їх походжен­ня жінка не змогла. Помилка вик­лючалась — це були пропалі гроші.

Однак слідчих збентежило те, що гроші потерпіла не виявила в лікарні, в кишені халата, який при­несла знайома. Отже, пропасти, припускають правоохоронці, вони могли і в лікарні. Так виник­ла версія про «групу осіб».

«Знайому я знаю давно, — зга­дує потерпіла. — Але сумніву, що це вона привласнила гроші, в мене не було».

Цілих п'ять років жінка доби­валася повернення коштів. Усе марно. Діяла версія — «група осіб, які не встановлені».

Тоді вона напитала адресу Європейського суду і звернулася прямо в Страсбург Порушивши всі процедури прийому позовів та розгляду судових справ за євро­пейськими законами. Адже до того, як звернутися в Європейсь­кий суд, вона повинна була пройти всі суди в Україні — від першої до вищої інстанцій. А її справа не дійшла навіть до місцевого суду.

- Минув рівно рік, — розповідає жінка, — і ось на початку травня в двері до мене постукали. Відчиняю — на порозі чемний, стильно зодяг­нутий чоловік. Привітався, потім запитує, чи не чекаю я грошей?

Я попросила назватися. Од­нак він відповів, якщо наполяга­тиму на встановленні особи, то він розвернеться й піде. І знову по­вторив своє запитання: чи не че­каю я грошей?

Я здивовано звела брови, а потім згадала, що мені належить судсидія на тверде паливо — 600 гривень, яку ось-ось мали перека­зати. Про що й повідомила незнай­омцю. «Ні, — заперечив він, — мова йде про значно крупнішу суму».

І тоді, продовжує жінка, відра­зу сяйнула догадка: а, може, це фоші Європейського суду! І я на­звала суму, яка пропала в мене ще п'ять років тому.

«Молодик глянув, затримав на мені погляд, — продовжує жінка, — і запитав, якими купюрами «из­волю получить?» «В валюте, как и брались, или же в гривнях — по нынешнему курсу!»

Я відповіла, що мені все одно.

Незнайомець послинив паль­ця і мовчки відрахував мені 5600 гривень за нинішнім курсом. Потім так же мовчки розвернув­ся, попрощався і пішов.

- Кілька ночей я не спала, все ду­мала, аналізувала, — згадує жінка, — ким був цей молодий чоловік, і що за гроші він мені повернув?

На міліцію та наші суди я більше не покладалася. І дійшла висновку, що це Європейський суд допоміг.

Ми підбадьорили жінку, яка місяць тому «одержала гроші від Європейського суду», а самі пішли до знайомих правознавців, аби з'ясувати, яктаке молю трапитись, якщо жінка не блефує? Однак вона показала нам копію позову в Євро­пейський суд і повідомлення, що листа в Страсбургу одержано.

Але ж не було, та й не могло бути в даному випадку, рішення самого суду. Адже потерпіла не пройшла всіх судових інстанцій в самій Україні.

Свою версію висловив з при­воду цього радник голови район­ної ради з юридичних питань Ва­лерій Луценко, до якого ми також звернулися з проханням проко­ментувати, чи можливе таке? Відповідь Валерія Павловича, до речі, збіглася з версіями інших правознавців.

- Справа, скоріш за все, роз­горталася за таким сценарієм, — сказав Валерій Павлович. — Прий­нявшим позов від нашої співвітчизниці, Європейський суд, звісно, розглядати його не став порушені всі процедури розгляду. Але й безучасним до суті справи не залишився. Про­сто передав листа повноважно­му представнику України при Європейському суді. Той, усвою чергу, ознайомившись із змістом справи, переслав листа назад, в Україну, можливо, в Генеральну прокуратуру, аби вжили заходів.

У прокуратурі, з усього видно, вирішили так: чому наша держа­ва повинна ще й за домашню зло­дюжку, яка привласнила чужі гроші, платити? І так відбою від позовів з України в Європі нема!

І «вжили заходів». Або самі по­вернули потерпілій гроші, щоб не скаржилась (у наших прокуратур на всі випадки життя є своя «чор­на каса», а 700доларів не такі ве­ликі гроші, аби ризикувати своєю кар'єрою). Або ж пристрахали підозрювану (її адресу й прізви­ще неважко було з'ясувати — ці дані проходили по справі), мовляв, краще поверни вкрадене, бо коли взялася за справу прокуратура, — буде тобі непереливки!

А вже підозрювана, певно, по­думала-подумала, порадиласьу сім'ї, та й вирішила — краще по­вернути вкрадені гроші, хай і че­рез п'ять років і жити спокійно, ніж мати справу з Генеральною чи обласною прокуратурами.

Як повідомила потерпіла, на повернуті кошти вона оплатила всі свої витрати за комунальні та інші послуги, віддала борги знай­омим, закупила продукти, ще й залишилася певна сума для інших потреб. Але вона впевнена: «до­поміг» їй повернути гроші Євро­пейський суд.