Україна має потужний потенціал зе­мельних ресурсів. Із 60,3 млн. гектарів земель майже 71% (42,8 млн. га) ста­новлять сільськогосподарські землі, з них 53,8% або 32,5 млн. гектарів — рілля.

У будь-якій країні земля є об'єктом особливої уваги як головний ресурс розвитку економіки та основа продовольчої безпеки. Тому Президент України Віктор Федорович Янукович приділяє особливу увагу подальшому розвитку земельних відносин та ство­ренню прозорого ринку земель сільськогосподарського призначення.

У запропонованій Главою держави Програмі економічних реформ на 2010- 2014 роки «Заможне суспільство, кон­курентоспроможна економіка, ефектив­на держава» для Уряду поставлено ос­новне завдання — відновлення економі­чного зростання і модернізація еконо­міки країни.

Найгострішими проблемами у сфері земельних відносин стали: незавер­шеність процесів реформування еко­номічних та правових відносин влас­ності; недосконалість системи держав­ного управління у сфері використання і охорони земель, земельного законодав­ства та інфраструктури ринку земель; нерозвиненість автоматизованої систе­ми ведення Державного земельного ка­дастру; відсутність механізму економі­чного стимулювання використання і охо­рони земель.

Суспільні відносини, пов'язані із пе­рерозподілом земельних ресурсів, завжди вимагатимуть пильної уваги з боку держави.

Тому подальша доля аграрних соціально-економічних перетворень в країні залежить від формування такої моделі зе­мельного ринку, яка відповідає інтере­сам суспільства, сільських товарови­робників.

Однак формування ринку земель сільськогосподарського призначення є одним з найбільш дискусійних і запо- літизованих питань аграрної політики в Україні. Протягом півтора десятиріччя точаться дискусії щодо цього питання. Та суспільство і більшість політичних сил визнають неминучість формуван­ня ринку земель сільськогоспо­дарського призначення за умови нор­мативно-правового забезпечення за­сад його функціонування.

Для України важливо не стільки виз­нання доцільності земельного ринку, скільки вибір відповідних шляхів і методів його формування.

Ринок землі є невід'ємною частиною економіки будь-якої розвинутої держа­ви. Земля не є класичним товаром, і тому ринок землі має низку специфіч­них особливостей.

Запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення вимагає докладного нормативного регулювання та наявності ефективної, справедливої та дійової правової сис­теми.

Тому вже запропоновано низку зако­нопроектів, спрямованих передусім на створення відповідних умов для забез­печення державою гарантованого пра­ва власності на землю., її державної реє­страції та становлення прозорих і чітких правил існування ринкових відносин в країні.

Такими першочерговими законодавчи­ми актами мають бути прийняті у 2011 році Закони «Про земельні торги», «Про державний земельний,кадастр» та низ­ка нормативно-правових документів, які створюють передумови існування інфра­структури та механізмів регулювання ринку земель.

Світовий досвід показує, що регулю­вати ринок земель набагато ефективні­ше, ніж заганяти його «в тінь». Законо­давство багатьох європейських країн передбачає існування системи регулю­вання обороту земель сільськогоспо­дарського призначення. Встановлення правових основ введення в обіг земель сільськогосподарського призначення, визначення правових і економічних за­сад організації і функціонування ринку земель є основним завданням проекту Закону Украши «Про ринок земель», який передбачається внести на розгляд Верховній Раді у 2011 році. Правове ре­гулювання обороту земель сільськогос­подарського призначення може прово­дитися на таких засадах:

впровадження Дозвільного порядку щодо придбання земельних ділянок сільськогоспо'дарського призначення (наприклад, у Німеччині, Австрії дозво­ли надаються комісіями місцевих органів влади, у Норвегії — Міністер­ством сільського господарства, у Нідер­ландах — спеціальним органом держав­ного контролю, в Росії — органами вико­навчої влади суб'єктів Федерації; у Польщі викупом земель сільськогоспо­дарського призначення займається лише держава в особі Агентства сільськогосподарської власності дер­жавної казни, з наступним визначенням напрямку продажу цих земель);

надання переважного права на викуп земель органам державної та місцевої влади для задоволення суспільних по­треб (Швеція, Росія);

надання пріоритетного права на придбання ділянок тим покупцям — осо­бам, які пов'язані з сільсько­господарською діяльністю, мають необ­хідну кваліфікацію та належну інфра­структуру (Угорщина, Польща, Норвегія, Росія);

встановлення граничного розміру земельної ділянки, що може перебувати у власності (граничні розміри земельних ділянок, на які видаються дозволи на відчуження землі для запобігання над­мірного подрібнення або концентрації землі, є у Німеччині, Австрії, Норвегії);

запровадження підвищених ставок державного мита при перепродажу зе­мельних ділянок або заборони на пере­продаж ділянок (у деяких країнах з ме­тою боротьби зі спекуляцією земельни­ми ділянками передбачено, що будь-які землі можуть бути продані лише через певний, встановлений законом строк, наприклад, у Японії він становить 3 роки, в Росії 5 років).

Прийняття законів, спрямованих на удосконалення державного регулю­вання земельними ресурсами, запро­вадження механізмів функціонування ринку земель сільськогосподарсько­го призначення, повинно поліпшити соціально-економічну ситуацію на селі, бо володіння землею для селя­нина — це територіальна база сільського укладу життя.