Незбагненна ірраці­ональна «любов» Росії до України завжди була стрижнем російської полі­тики щодо нашої держави. Ця «любов» ставила укра­їнських державних діячів перед складною дилемою: як реалізувати незалеж­ну українську стратегію розвитку, при цьому зберігаючи добрі відно­сини зі східним сусідом? І у переважної більшості вітчизняного політикумуне вистачало політичної волі, щоб дати чесну відповідь на це запитання.

12 квітня до України при­був прем'єр-міністр Росій­ської Федерації Володимир Путін. Візит Путіна — резуль­тат намагань української влади проводити незалежну політику України, керуючись національними інтересами та економічним прагматиз­мом. Щойно росіяни зрозуміли, що співпраця України та Європи — це вже реаль­ність, одразу і прилетів Во­лодимир Володимирович до Києва, щоб усе владнати на місці.

У столиці України ро­сійський прем'єр закликав Президента Віктора Януко- вича погодитись на член­ство нашої держави у Мит­ному союзі разом з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Путін вирішив діяти «мето­дом пряника», пообіцявши нашій державі, що вона тільки виграє від Митного союзу, отримавши від 6 до 9 млрд. доларів щорічного прибутку та збільшить при­ріст власного ВВП на 2%.

Іншим важливим момен­том, на якому звикла грати російська влада з своїми іноземними партнерами, був звісно ж газ. Так, Воло­димир Путін натякнув про можливість продажу Росією Україні газу за внутрішньо- російськими цінами. Але лише у випадку інтеграції нашої держави у «єдиному вірному напрямку». Та при­клад Білорусі, котра окрім Митного союзу є ще членом Союзної держави та Єдино­го економічного простору з РФ, свідчить про інше. Біло­русь так і не спромоглась отримати від Росії внутріш­ню ціну на газ. А у першому кварталі 2011 року купувала блакитне раливо за значно дорожчою ціною, ніж у 2010 році.

Крім того, Путіну не тре­ба обманювати себе та ін­ших. У Президента України сьогодні є розуміння, що Митний союз — це не рів­ноправний союз його учас­ників, де можливості для розвитку отримує кожний. Це в Європі позиції сильних партнерів завжди можуть мати супротивників серед менш впливових країн. На­разі говорити про демо­кратію у Митному Союзі не можна. Адже всім зрозумі­ло, що це геополітичний та економічний проект Росії. Свідченням цього може бути хоча б той факт, що в Союзі РФ належить 57% голосів, а Білорусі та Казахстану по 21% відповідно. До того ж, за основу Єдиного митного тарифу було взято 92% ро­сійських імпортних мит. Від участі у Митному союзі Ро­сія отримує 87,97% ввізних митних зборів, в той час як Казахстан тільки 7,33%, а Білорусь взагалі 4,7%.

Президент України дав чітко зрозуміти, що наша держава працюватиме на євроінтеграцію. Що б не го­ворив Путін, місце України серед європейських дер­жав. Крім того, лише Євро­па здатна сьогодні дати нам нові технології та інновації. В Росії вони на даний мо­мент просто відсутні.

Завдання української влади щодо євроінтегра- ції ускладнюють ще «газові домовленості Тимошенко», підписання яких Юлія Во­лодимирівна патронувала разом з Путіним на початку 2009 року. Кабальна ціна на газ не залишає жодного шансу вітчизняній економіці та промисловості. Тому прем'єр-міністр України Азаров підняв питання пе­регляду формули розрахун­ку за газ для України. Проте конкретної відповіді від сво­го російського колеги Мико­ла Янович так і не отримав.

Загалом візит Путіна засвідчив реальну стурбо­ваність Росії самостійними кроками України. Росій­ському прем'єру не вдалось нав'язати власне бачення та власну думку Президенту України. Наша держава за­лишилась на свої позиціях, що не може не викликати поваги до українського Пре­зидента, який не злякався «старшого брата зі Сходу» і розмовляв з ним на рівних. Подібної поведінки не до­зволяв жоден із попередни­ків Віктора Януковича на по­саді Президента України.