БАГАТО НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ НАВІТЬ І НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО У РАЙОНІ Є ТАКЕ СЕЛО

Ольга КОВАЛЬОВА, яку ви бачите на знімку, живе одразу в двох населених пунктах. Друга її домів­ка у Новотроїцькому, де мешкають мала дитина та чоловік і де вона працює ветеринарним лікарем. А перша (саме перша — наго­лошує жінка) знаходиться у Новоукраїнці, де зали­шились мама та старень­ка бабуся. Сюди, у рідний будинок, який, незважа­ючи на своє 80-річчя, має охайний і причепурений вигляд, Ольга приїздить, аби допомогти своїм рід­ним. Декретна відпустка, у якій вона перебуває, до­зволяє залишатись у Ново­українці тижнями. Правда, відпочивати ніколи. Город та худоба забирають весь час. Але жінка не скар­житься. Єдине, що її хви­лює — доля рідного села, яке (не треба бути проро­ком) доживає останні якщо не роки, то десятиліття...

ПАТРІОТИ З „ВУЛИЦІ ВДІВ»

„Що відрізняє ново- украінців від інших, так це щирий патріотизм», — каже володимиро-іллінський сіль­ський голова Володимир ШЕВЧЕНКО. Володимир Пет­рович згадує: коли у 1990 році перед Новоукраїнкою поставили покажчик „Ново- репівка», до нього, тодішньо­го голови колгоспу, прийшла делегація новоукраїнців зі словами: „Ви що насзалюдей не вважаєте?!» Володимир Шевченко, котрий на той момент ще не знав про не­правильне встановлення зна­ку, ледве допитався у ново­українців про причину такої їхньої категоричності, на­стільки сильно у його кабінеті вирували емоції. „Мешканці Новоукраїнки дуже дорожать своїм селом, живуть однією дружною родиною», — каже голова. Причину ж непра­вильного встановлення знаку зрозуміє кожен, хто завітає до Новоукраїнки. Це село так тісно межує з Новорепівкою, що, здається, ніби це — один населений пункт. Проте, па­тріотично налаштовані ново- українці не хочуть, аби їх плу­тали з новорепівцями і дуже переживають, що багато мешканців району не знають про їхнє село.

„Для нас давно не є но­виною те, що про наше село люди не знають», — гово­рить мешканка Новоукраїнки Ольга КАРЕГІНА. За словами жінки, її односельці, котрі звертаються до районної лі­карні чи державних установ у райцентрі, майже постійно чують запитання про свою малу батьківщину: „А де це?» До речі, багато хто не вірить, що у нашому районі є насе­лений пункт з такою назвою. Ольга Миколаївна каже, що навіть у її лікарняній картці місцем проживання записана Новорепівка. Незважаючи на свою щиру любов до рідно­го села, новоукраїнці не в змозі виправити ситуацію. По-перше, до райцентру, розташованого від них за 65 км, їздять не часто. По-друге, дуже скоро розповісти про Новоукраїнку буде нікому: у колись квітучому і багато­людному селі, за словами володимиро-іллінського го­лови, залишилось 27 меш­канців. Всі вони живуть на одній вулиці (колись у селі їх було -три), яку, незважаючи на офіційну назву „Мостова», місцеві називають „вули­цею вдів». Це через те, що мешкають на ній переважно жінки, котрі поховали своїх чоловіків. Сере таких — Надія КУЗЬМЕНКО і Катерина ГАРБУЗОВА.

СТАРОЖИЛКИ

Надія Олександрівна і Катерина Василівна обидві розміняли восьмий десяток, однак пам'ять мають до­бру. Пам'ятають фашист­ську окупацію, з нетерпінням тоді чекали дня визволення. Коли ж те визволення вже було зовсім поряд, коли до Новоукраїнки вже долинала канонада радянських гармат, німці вивели за село близько ста військовополонених чер- воноармійців і розстріляли. Проте, у купі тіл залишились живі, які, дочекавшись ночі, втекли. На другий день їх шукали фашисти з собака­ми. Одного з військовопо­лонених знайшли у скирті соломи і розстріляли на очах у жінок. Більшість тіл роз­стріляних зарили у братській могилі, декого на візках за­брали мешканці сусіднього села Агаймани (нині Фрунзе Іванівського району), аби по­ховати на кладовищі.

Пам'ятають бабусі і період розквіту села. У Новоукраїнці тоді жило більше сотні чоло­вік, були магазин, клуб, парк, ставок, свинарник, вівчар­ня, телятник. Поля, земля на яких вважається найкра­щою у районі (ґрунт у селі і біля нього дійсно схожий на чорнозем — авт.), віддячу­вали трудівникам рекорд­ними врожаями пшениці і велетнями-кавунами. Нині від того всього лише згадки залишались» Безробіття та безгрошів'я зробили ново- українців „емігрантами». У пошуках кращої долі вони ті­кають у міста і села (навіть у сусідню Новорепівку пересе­ляються), продаючи за без- цінь свої будинки. Наприклад, недавно з Новоукраїнки у Чкалове жити до дітей виїха­ли дідусь і бабуся Кузнецові. Свій порівняно новий про­сторий будинок з зацемен­тованим подвір'ям та цегля­ними сараями вони продали за 4000 гривень. Купили його на будматеріали заїжджі діл­ки. „Може б, і ми виїхали, кажуть Надія Кузьменко і Катерина Гарбузова. — Але ж свої будинки не перетяг­немо». Покидати споруди, яким 80-100 років, бабусі не хочуть. Таких хат з міцними стінами та черепичними да­хами, кажуть, ніде більше у світі немає.

КОРІВ БІЛЬШЕ, НІЖ ЛЮДЕЙ

Кращі часи Новоукраїнки пам'ятає навіть молода Ольга КОВАЛЬОВА. Школу вона закінчила у 2004 році. Тогочасний випуск Новорепівської ЗОШ був найбільшим у широкий світ вийшли одразу 10 випус­кників. Зараз класів з такою наповнюваністю немає, 10- ий і 11-ий після реорганіза­ції взагалі відсутні. „Нам ще й пощастило, — каже Ольга.

До школи ми ходили за 2 км. Дві ж нинішні десяти­класниці їздять на навчання рейсовим автобусом аж до Чкалового».

Після школи дівчина, як і її покійний дідусь Петро Лаврентійович Желепа, ви­вчилась на ветеринарного фельдшера. Навчання про­ходила у Коробківському аграрному технікумі. Через відсутність автобусного спо­лучення чаото йшла пішки до Софіївки. Це близько 20 км. Після закінчення тех­нікуму знайшла роботу у Новотроїцькому. За це Ольга щиро вдячна начальнику управління державної ветеринарної медицини Юрію Шахову. Юрій Михайлович „благословив» її і на здобуття вищої освіти. Харківську фі­лію Московської ветеринар­ної академії Ольга Ковальова закінчила з червоніїм ди­пломом. Зараз перебуває у декретній відпустці. Часто залишає вдома чоловіка і їде з дитиною допомагати мамі та бабусі. Добре, що автобус „Новотроїцьке-Новорепівка» ходить щодня .Жінка пораєть­ся по городу, доглядає корів, ремонтує сараї, підфарбовує і підбілює будинок... На мо­мент нашої з Ольгою бесіди вона готувала під посадку цибулю. „Сподіваюсь, що ви­росте, — показуючи рукою у бік городу, каже співбесід­ниця. — Якщо дощі будуть часті. За словами Ольги, воду новоукраїнцям дають потроху вранці і ввечері — не наполиваєшся! На городах садять переважно картоплю, цибулю та часник. Огірки і помідори, котрим потрібно, багато вологи, купують. Так само і кавуни, якими колись славилась Новоукраїнка. Тепер же вбна „знаменита» коровами, яких, за словами Ольги, в селі рівно вчетверо більше, ніж людей. „Нормою» вважається тримати три ко­рови, родина Козачуків має аж п'ятьох і використовує мехдоїння. За рахунок ро­гатих годувальниць люди і виживають. Саме вижи­вають, бо нормально жити з такою ціною за молоко (Новотроїцький молокозавод нині закуповує його по 2 грн. ЗО коп. за _/іітр) не можна. Отримані гроші новоукраїнці здебільшого віддають дітям. „Якби не „молочні гроші, я б не змогла вивчитись у техні­кумі і академії, — зізнається Ольга Ковальова. Зараз жін­ка сторицею віддає рідним те добре, що вони для неї зробили. Її' мама Світлана Бєляєва, яка все життя про­працювала у колгоспі, зараз нездужає і дуже рада поміч­ниці. Радіє онуці і 81-річна бабуся.

НОВОТУРКІВКА?

Наймолодшим меш­канцем Новоукраїнки, за словами корінної меш­канки Ольги КАРЕГІНОЇ, є хлопчик-шестикласник. Він же єдиний школяр на все село, інші 33 учні школи мешкають у Новорепівці. Проте, у Новоукраїнці живе директор Нооворепівської ЗОШ Людмила Шаригіна і дві вчительки Віта Неїла і Ганна Козачук. їх, як і Ольгу Миколаївну, вважають міс­цевою інтелігенцією. Школа для мешканців села є осе­редком культурного життя. „Обов'язково напишіть нашу подяку директору школи за те, що про нас не забува­ють», — в один голос кажуть пенсіонерки Надія Кузьменко і Катерина Гарбузова. За словами бабусь, учні і педа­гоги школи регулярно вла­штовують святкові концерти, на які гукають всіх мешканців Новорепівки і Новоукраїнки. У підготовці концертів до­помагає і Ольга Карегіна, яка, закінчивши Херсонське культосвітнє училище, сво­го часу прийшла працювати сюди піонервожатою, а нині є шкільним кухарем. Ольга Миколаївна, зокрема, до­помогла скласти сценарій і була ведучою на святково­му заході з нагоди 200-річчя Новорепівки. У їдальні жінка працює на півставки, отри­мує за свій труд 450 гри­вень. За зарплатою їздить за 10 км у Подове, де знахо­диться найближче відділення „Ощадбанку». Непокоїться, що тепер зарплатні подо­вгу не бачитиме. З квіт­ня кожен працівник школи отримав пластикову картку „Приватбанку», найближ­чий банкомат знаходиться у Новотроїцькому, до якого їхати, нагадаю, 65 км, а кви­ток у один кінець коштує 15 грн. Навіть раз на місяць і то їхати накладно! Хоча во­дії автобуса „Новорепівка- Новотроїцьке» можуть взяти Ольгу Миколаївну з собою „по блату», бо живуть у неї на квартирі. Жінка з радістю взяла квартирантів, розумію­чи, що для глухого степового села автобус — то своєрідне „вікно у світ». У одному бу­динку з нею живе і син, який, отримавши у Херсонському П7У спеціальність будівель­ника, нині допомагає мамі по господарству.

Ольга Карегіна до нестями залюблена у своє село і каже, що виїжджати звідси нізащо не буде. Доля Новоукраїнки її по-справжньому хвилює. Так, завдяки саме цій жінці було правильно встановле­но покажчик „Новоукраїнка». Відбулось це взимку, коли херсонські робітники при­їхали до села ремонтувати міст („ТС» писала про це). Заодно замінили знаки. „їду я з роботи велосипедом, — згадує Ольга Миколаївна, — аж бачу, ставлять херсонці покажчик ледве не посеред Новорепівки». Жінка приму­сила робітників, поки не за­твердів цемент, переставити знак і показала їм справжні межі села.

Непокоїть Ольгу Миколаївну і те, що на новоукраїнських землях нині господарюють турки, які не додержуються сівозмін. Минулого року, наприклад, нові господарі засіяли аж 200 га гарбузами. „Посійте ще щось, — казала туркам Ольга Карегіна. — Інакше у збит­ках будете». Немов у воду дивилась. Часті літні дощі не дали огудині висохнути і вона намотувалась на бара­бани спеціальних комбайнів.

Робітники з вилами йшли за машинами і прочищали жатки, 'але з того нічого не вийшло. Більша частина гар­бузів пішла під бніг. Однак, турки, маючи великі статки, не дуже цим переймають­ся, а займаються влаштову­ванням... сімейного життя. Одна мешканка Новорепівки, одружившись з нащадком яничарів, вже поїхала до Туреччини на постійне місце проживання, до переїзду го­тується й інша. Серед місце­вих дітлахів вже є й турченя­та. Ще трохи, і Новоукраїнку доведеться перейменовува­ти у Новотурківку...

„Жарти жартами, — каже володимиро-іллінський сіль­ський голова Володимир Шевченко, — але українці гос­подарювати на землях на­вкруг села бажання не вияви­ли. Турецькі ПП „Агро-Атлас» і ТОВ .Афоальянс», які ма­ють у користуванні 1604,28 і 2239,35 га наших земель, орендну плату хоч іноді й за­тримують, але таки платять. Для бюджету сільради — це неабияка підтримка, від якої не можна відмовитись навіть попри патріотизм.»