Нинішні десятикласники – майбутні випускники 2012 року – вже з п’ятого класу були приречені на нестачу підручників. Спочатку їх затримку пояснювали переходом на 12-річне навчання, яке тоді щойно почали запроваджувати, і посібники друкували в авральному режимі. За парти у вересні діти сідали, маючи лише їх частину (приблизно з двох-п’яти предметів).

Та ж сама історія повторювалася кожного наступного року.

Ще 5 серпня 2010 року міністр освіти Дмитро Табачник запевняв, що школи будуть забезпечені підручниками до листопада. Та знову не склалося: на 23 березня 2011 року маємо 82% від необхідного (таку цифру нам назвала головний спеціаліст відділу дошкільної, загальної середньої освіти управління освіти і науки Херсонської облдержадміністрації Людмила Перепелиця). Міністр також озвучив цифру у 200 млн. грн.( із них 28,4 млн.грн. – борг за минулорічні підручники для 9-х класів), які держава передбачила для друку нових підручників ( адже знову повернулися 11 класів). Наче й кошти необхідні були, а посібників у дітей своєчасно – катма, зате на ринку, як і раніше,–є будь-які. Як альтернативу Міносвіти та деякі видавництва опублікували на своїхсайтах електронні версії підручників. Але чомусь забули про те, що не всі учні мають комп’ютери вдома, і не в усіх школах вони є в необхідній кількості. Так, наприклад, на тій же Львівщині на 24 учня припадає лише один комп’ютер. І навряд чи на Херсонщині ця цифра набагато менша. Не встиг уряд реалізувати й ідею віце-прем’єра Бориса Колеснікова ввести у навчальний процес електронні підручники. Враховуючи значну вартість, пропонувалося надавати батькам пільгові кредити на їх придбання. Не варто сподіватися, що в багатьох українських сім’ях, які перебувають на межі бідності, нададуть перевагу такому підручнику, якщо постане вибір: або харчування дитини, або дорогий посібник. Лікарі ж вважають, що постійне користування ним може нанести шкоду дитячому організму, і радять використовувати його як додатковий до звичайного. А загальний стан освітньої галузі, яка увесь час кидається в крайнощі, реформуючи і перереформовуючи, дописуючи і переписуючи історію, є хворобливим і нестабільним. У ньому намічається тенденція до “спрощення” і “полегшення” самого процесу отримання освіти – спочатку відмова від паперових книжок-підручників, дивні зміни у правописі, що значно полегшують становище людей ( і серед них чимало й високопосадовців), які не здатні не те що вивчити державну мову, а й суржиком зліпити слова докупи. Якщо малоосвічена більшість так розмовляє, то це не є приводом для зміни правил, як вирішили у сусідній державі. Дипломи й атестати у нас купують – аж гай гуде, дехто навіть по декілька вчених ступенів має, проте варто такій людині розтулити рота, як усе стає зрозумілим. Довготерпеливі вчителі вже не витримали зрівнялівки у зарплатні з технічками і вийшли протестувати, вимагаючи до своєї дуже важкої праці відповідної поваги – моральної й матеріальної. То що ж – і далі будемо “спрощуватися”– аж до повної й остаточної деградації?