За часів Радянського Союзу ніхто не міг навіть подумати про те, що землю можна буде продавати, дару­вати, обмінювати і таке інше. Земля перебувала виключно у власності держави та була виключена з това­рообігу. А громадяни могли лише от­римати землю в постійне безоплат­не користування (найбільш пошире­ним було отримання земельної ділянки для будівництва житлового будинку).

Але змінились часи і змінилось законодавство. Земельний Кодекс незалежної України регламентував право власності громадян на землю та право користування землею. Та чи є це правом громадян або обов'яз­ком? Хто має право примусити гро­мадян приватизувати земельні ділянки, які були їм надані раніше, або примусити брати їх в оренду? Що робити громадянам, яким земельні ділянки надавались у безстрокове безоплатне користування раніше? Чи повинні такі громадяни оформлюва­ти та переоформлювати своє право на землю? Спробуємо розібратись.

Тож з 1970 року по даний час Зе­мельний Кодекс мінявся аж 4 рази: Земельні Кодекси Української РСР від 8 липня 1970 року та від 18 груд­ня 1990 року. Верховною Радою Ук­раїни були прийняті вже два Зе­мельні Кодекси: 13 березня 1992 року та 25 жовтня 2001 року.

За часів Радянського Союзу гро­мадянин звертався до органів місце­вої влади із заявою про надання йому земельної ділянки під будівниц­тво жилого будинку. Рішенням місце­вої ради така земельна ділянка йому надавалась тд складався Акт виносу меж земельної ділянки в натуру. Після встановлення меж громадянин міг приступати до будівництва жит­лового будинку. Ділянка вважалась переданою йому у користування.

Таке право було надано Земельним Кодексом Української РСР від 8 лип­ня 1970 року. Саме тоді була забу­дована більша частина сучасних міст та сіл.

18 грудня 1990 року був прийня­тий новий Земельний Кодекс, який розширив види користування зем­лею: тимчасове користування, кори­стування на умовах оренди, а також довічне успадковуване володіння землею, яке надавалось громадянам для ведення селянського (фер­мерського) господарства, особис­того підсобного господарства, буд­івництва та обслуговування житлово­го будинку.

Після набуття Україною незалеж­ності в 1992 році приймається но­вий Земельний кодекс, який впер­ше визначив, що земля може пере­бувати у приватній власності; влас­ник землі може нею розпоряджати­ся (продавати, дарувати, міняти, пе­редавати в спадщину тощо). Поряд з цим цей Земельний Кодекс визна­вав право користування землею, яке виникло раніше, тобто, поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, наїхвибір за­безпечувалась можливість продов­жувати користуватись земельними ділянками на праві постійного (без­строкового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. Та­кож виключалось будь-яке обмежен­ня права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформ- ленням такого права.

Багато питань щодо „постійного користування» земельними ділянка­ми виникло з прийняттям чинного Земельного Кодексу від 25 жовтня 2001 року. І ось чому. Цей Кодекс передбачив, що право постійного користування землею „набувають» лише підприємства, організації, ус­танови державної або комунальної власності, атакож громадські орган­ізації інвалідів України. Що стосуєте­ся громадян, то вони мають право мати землю у власності або кори­стуванні на умовах оренди (право власності посвідчується Державним актом; право користування — дого­вором оренди землі). Перехідними положеннями цього Кодексу зобов­'язано громадян,.які мали право по- стіййого користування земельними ділянками, переоформити своє пра­во на земельну ділянку в певний строк; громадяни, установи та підприємства, які не переоформлять своє право на землю у встановлений строк будуть вважатись такими, що втратили право на землю.

Тобто, громадяни, у користуванні яких перебувають земельні ділянки, начебто, зобов'язані терміново впо­рядковувати земельні питання: бра­ти землю в оренду або її приватизу­вати. Але ж право на приватизацію землі або право користування зем­лею є ж таки правом, а не обов'яз­ком! До того ж, цей процес є занад­то обтяжливим, розтягнутим в часі, ускладненим і дорогим.

Остаточну відповідь з цього пи­тання дав Конституційний Суд Украї­ни, який у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року визнав неконсти­туційними норми Перехідних по­ложень Земельного Кодексу Ук­раїни щодо обов'язкового пере­оформлення громадянами права постійного користування землею та щодо втрати громадянами, підприємствами, організаціями після закінчення строку оформ­лення права власності або права користування землею раніше на- даногоїм права користування зе­мельними ділянками.

При цьому Конституційний Суд роз'яснив, що чинний Земельний Кодекс визнає право користування землею громадян, яким земля була надана в постійне користування до 1992 року, а термін „набувають» сто­сується відносин, які виникли після набрання чинності Кодексом 1992 року. Також було визначено, що чин­ним земельним законодавством не визначено чітко, що є „оформлен­ням» та „переоформленням» права на землю, не існує чіткого механіз­му переоформлення цих прав, а та­кож відсутнє фінансування цього процесузбоку держави, якаєініціа- тором цих змін. Закони та інші нор­мативно-правові акти, що стосують­ся прав та свобод людини та гро­мадянина, не можуть звужувати, заперечувати або обмежувати ці права та свободи.

Таким чином, Конституційний суд визнав незаконними приму­сову приватизацію землі або при­мус громадян до укладення дого­ворів оренди землі, яка була на­дана їм в постійне користування раніше, до 1992 року. Зазначу ще, що рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконан­ня на території України, остаточним та не може бути оскаржене.