Анечка Кондря — одна з наймолодших мешканців Попелака. Зараз її абсо­лютно не хвилює, де саме вона мешкає: у місті чи селі, перспективному чи безперспективному населеному пункті. Головне, що поруч — рідні люди, які повсякчас оточують її увагою і турботою. Цього маляті для щастя досить. Але з роками усі проблеми малого села торкнуться її безпосередньо. І дівчині, як й іншим молодим людям, що нині мешкають у Попелаку, доведеться вирішувати: варто чи не варто зберігати вірність своїй маленькій батьківщині?

Маленьке віддалене село Попелак Дивненської сільради має славну історію. Тривалий час тут функціонувала єдина в районі метеостанція. Та в останні роки село занепадає. Розділить Попелак долю безперспективних сіл району чи є надія на його відродження?

МИНУЛЕ І СУЧАСНІСТЬ

«Село, центр сільської ради, розташоване за ЗО кілометрів від районного центру Новотроїцьке і за 50 кілометрів від залізничної станції Партизани. Дворів — 122, населення — чотири­ста двадцять один чоловік. Сільській раді підпорядко­вані села Дивне, Зелене, Перемога, Лиходідівка, Свиридонівка.

В селі розміщена 3-я бригада колгоспу «Україна». Виробничий напрям — виро­щування зернових культур і м'ясо-молочне тваринни­цтво. У Попелаці є середня школа, в якій навчаються двісті п'ятдесят сім дітей, будинок культури із залом на 450 місць, три крамни­ці, відділення зв'язку. Тут розташовані метеостанція і майстерня Сиваського від­ділення «Сільгосптехніки» саме так описується Попелак в книзі «Історія міст і сіл УРСР» (Херсонська об­ласть), виданій Інститутом історії академії наук УРСР у 1972 році.

А ось сучасна картинка з натури: дві вулиці, шіст­десят шість дборів, двіс­ті сорок п'ять мешканців, із яких одинадцять дітей і дев'яносто чоловік працез­датного віку. Чисельність населення і кількість будин­ків щороку скорочуються в геометричній прогресії. При цьому продати садибу в селі практично неможливо, у кращому разі «за копійки» куплять, аби розібрати на будівельні матеріали.

Жодного об'єкту соціально-культурного побу­ту. До найближчих медично­го закладу і магазину — два кілометри. Розбиті вщент дороги. Єдиний можливий варіант працевлаштування в селі — підприємство «Оптіма Бридінг», яке займається розведенням і вирощуван­ням свиней. Але трудовий колектив свиноферми на­лічує чотирнадцять трудів­ників і забезпечити усіх міс­цевих мешканців постійною роботою підприємство не в змозі. Дехто з попелакців працює в приватному сіль­госппідприємстві «Україна- Дивне». І хоча двокілометро­вий шлях до місця роботи нерідко доводиться долати пішки, люди не ремствують. Головне — постійний сталий заробіток, який дозволяє матеріально забезпечувати сім'ю.

Більшість мешканців Попелаку вважають своє село безперспективним. Молодь тут не залишається, воліє шукати свою долю де­інде, поближче до цивіліза­ції. Юнаків і дівчат віком від 17 до 25 років тут у букваль­ному розумінні можна пере­лічити на пальцях. Причому — однієї руки.

- У нас двоє синів, Ігор навчається в 9-му класі, Андрій — у 5-му. До шко­ли в сусіднє село їх возить шкільний автобус, — розпо­відає мешканка Попелака Т. М. Стрелець.

Загалом життя в малень­кому селі має свої переваги. Тут всі одне одного знають, ніхто нікого не скривдить. Отож навіть малі діти мо­жуть самостійно безбоязно гуляти по селу. Оскільки більшість попелакців три­має особисте підсобне гос­подарство, самотужки ви­конує ремонти, діти змалку привчаються до праці. Ось і у родині Стрельців хлопці худобу пасуть, сіно косять, кролів доглядають. Ігор вже трактор освоїв, може куль­тивувати і орати.

- Ми з чоловіком до Попелака звикли. Тут наші батьки живуть, чимало родичів. У щасті і горі — гур­том, з роками розумієш як це важливо, — ділиться своїми роздумами Тетяна Миколаївна. — Хотілося б, щоб і наші діти, закінчив­ши навчання, в селі за­лишилися. Та чим може утримати їх Попелак? Тут у молодих одна розвага — за комп'ютером сидіти. Ні клу­бу, ні кафе, ні спортмайдан­чика...

Та й з працевлаштуван­ням проблема. Ось я у 33 роки — домогосподарка. І жодної перспективи най­ближчим часом знайти під­ходящу роботу. Отож, якщо з часом сини вирішать об­рати для постійного прожи­вання не Попелак, а місто чи інше село, утримувати не будемо.

Залишають мале село не лише молодь, а й люди се­реднього віку. Саме так вчи­нила родина Поварів, яка мала досить пристойний за сільськими мірками житло­вий будинок, упорядковане обійстя. Придбали житло (до речі, гірше, ніж мали в Попелаці) у сусідньому селі Дивне та й перебралися туди.

Жаль було розбира­ти добротний будинок, він ще не одне десятиліття міг справно служити людям. Та не залишати ж напризволя­ще... Бажаючих придбати житло в Попелаці днем з вогнем не знайдеш, — пояс­нив Сергій Володимирович Повар. — А стосовно пере­їзду... Дружина працює в Дивному у сільській амбула­торії, їй доводилося щодня долати пішки 4 кілометри. Діти в Дивному до школи хо­дять. Подумали-подумали, та й вирішили переїхати.

«ДОКИ ЖИВЕМО — СПОДІВАЄМОСЯ»

Якщо молодь Попелака і люди середнього віку схиль­ні вважати своє село без­перспективним, то в серцях пенсіонерів, які прожили тут усе своє життя, не вмирає надія у його відродження.

Доки живемо — спо­діваємося на відродження села. Змиритися з тим, що Попелак — безперспектив­ний, для мене і багатьох міс­цевих старожилів усе одно, що себе зрадити, — каже одна з найстарших мешка­нок села Тетяна Іларіонівна Мудра. — Все життя з Попелаком пов'язане: тут виросла, розпочала тру­дову діяльність у колгоспі «Вільний труд», тут пішла на заслужений відпочинок, досягши пенсійного віку. В цьому селі народилися мої діти, онуки і правнуки, і на­віть праправнуки. Тут моги­ли рідних. Доки село живе живе й пам'ять про них.

Серцем прикипіли літ­ні люди до своєї маленької батьківщини. Попелак для них, попри всі негаразди,

найкраще село. Усі свої, усі рідні чи майже як рідні. Трапилося так, що одна з мешканок Попелака на ста­рість зосталася сама і вже не в змозі себе утримува­ти, односельці не залишили напризволяще. Одна сім'я дала прихисток у своєму домі. Турбуються про ста­реньку, доглядають. У ве­ликому населеному пункті (а тим більш — у місті) таких теплих взаємин між людьми немає, переконані попелак- ці.

У надії на відроджен­ня села є певне підґрунтя. Минулого року приват­не сільгосппідприємство «Україна-Дивне» уклало до­говір оренди земельних на­ділів ще з кількома десятка­ми місцевих селян. Останні роки на цих полях господа­рювало ПОСП «Південне» Іванівського району, «по­любовно» домовившись з власниками паїв. Літні попелакці бачать у цьому добрий знак: розширюється підпри­ємство — більше трудівників знадобиться. Ось і нові ро­бочі місця.

Розширює виробництво й «Оптіма Бридінг». Зараз на свинофермі тисяча голів свиней, у планах — збіль­шення поголів'я до двох тисяч. Це також створен­ня нових робочих місць. Підприємство відремонту­вало й переобладнало при­міщення, де утримується маточне поголів'я, та примі­щення, де відгодовують сви­ней. Власник свиноферми небайдужий до цих тварин і мріє поставити виробни­цтво на промислову основу.

Якби ж ще й на державному рівні свинарство підтриму­вали — сумнівів у реальності цих планів ні в кого не ви­никало б. Бо зараз ферма реалізує вироблену свинину за собівартістю, така цінова політика уряду.

- У нас на підприємстві заробітну плату видають своєчасно і в повному об­сязі. І навіть кредити да­ють. Одна з свинарок брала гроші перед народженням дитини, щоб купити маля­ті все необхідне, — розпо­відає трудівниця «Оптіма Бридінг» Олена Борисівна Щипковська. — Кому були потрібні кошти на лікуван­ня чи для придбання сут­тєвої покупки — керівни­цтво також не відмовляло. Врахуйте, що це — у період фінансової кризи, коли на­віть у банках кредити взяти складно. Велике діло, коли підприємство так підтримує своїх трудівників. Тому ми й дорожимо своєю роботою, стараємося виконувати . її якнайкраще.

У новорічні свята особли­во хочеться вірити в щасли­ве і безхмарне майбутнє, в тому числі — й для Попелака та його нинішніх і, сподіва­юся, майбутніх мешканців. Не лише місцеві мешканці — усі ми щось втратимо, якщо з мапи району зникне ще одне село з більш як століт­ньою історією.