Триразовий Олімпійський чемпіон з веслування на байдарці, заслужений майстер спорту Сергій Чухрай зараз живе і працює в Києві. Проте частенько приїжджає до рідного Херсону, адже тут живуть його друзі.

В один із таких візитів до нашого обласного центру Чухрай зустрівся з кореспондентом «М+», який поставив уславленому спортсменові декілька питань.

- Сергію Олексійовичу, в 21 рік, досягнувши олімпійської вершини, Ви, напевно, постали перед питанням: «І що далі»? До чого ж прагнути, якщо вище досягнення в спорті вже позаду?

- Я неодноразово кидав веслування. У 1976-му, коли став олімпійським чемпіоном, приїхав додому і сказав, що після усіх навантажень, болю і переживань більше в човен не сяду. Але пройшов рік — і я повернувся. У 1980 році, коли завоював дві олімпійські медалі, ситуація повторилася.

Я постійно шукав якийсь сенс. Поставив мету стати олімпійським чемпіоном — став, і знову необхідно було визначати для себе пріоритети. Ось і вирішив: стану чемпіоном світу. І так «догріб» до 29 років... Основна проблема полягає в тому, що спортсмен — це постійний учень : тренер говорить, що робити, коли лягти, коли встати. Закінчується спортивна кар'єра, і потрібно налагоджувати інше життя, будувати нові стосунки — і не в 20 років, як ровесники після університетів. За цей час хтось вже став директором, хтось двірником, але усі при справі. А ти — один...

- Але в той же час Ви дуже швидко знайшли роботу тренера збірної Радянського Союзу…

- Пропрацював шість років у збірній, в цьому статусі їздив на дві Олімпіади — в Сеул і Барселону. Підготував сім чемпіонів світу, призерів Олімпійських ігор. Коли Союз розпався, працював тренером збірної України. Але я звик серйозно ставитися до спорту і підготовки спортсменів, а тут виявився інший підхід. У нас в країні претензій на серйозність у вигляді медалей аж занадто, а вкладень — ніяких. Тому не став брати участь в цій авантюрі...

- Це Ви говорите про ситуацію кінця 90-х. Зараз щось змінилося?

- Ми і сьогодні хочемо добитися результатів, не вкладаючи при цьому грошей. За рахунок лише одних спонсорів вид спорту не витягнеш — потрібна державна програма. Ось уявіть: є горілка, яку розлили і відразу продали. А є коньяк — його розлили в бочки на десятиліття. І протягом усього цього часу потрібно постійно стежити за ним, підтримувати необхідні умови, платити зарплату персоналу і чекати: вийде або ні? При цьому ніяких гарантій! Так само і в спорті — це витратна, тривала і копітка праця. А у нас згадують про спорт тільки перед Олімпіадою: ми дамо грошей! Та хоч мільярди давайте, це потрібно було робити позавчора! Те, що відбувається сьогодні, це проблема десятирічної давності: грошей не було тоді, а плоди пожинаємо сьогодні.

- Зараз за яких умов погодилися б стати наставником збірної країни? До речі, надходила Вам така пропозиція?

- Ніхто не пропонував, але якби навіть запропонували — не погодився б. Сьогодні я займаюся справою, яка мені набагато цікавіше, ніж праця тренера. Працюю віце-президентом мережі оздоровчих центрів Міжнародної асоціації фізкультури і спорту (МАФіС). Ми займаємося підтримкою ветеранів спорту. Крім того, по всій країні створюємо оздоровчі центри.

- Добре, за яких умов наша збірна зможе показувати високі результати? Скільки для цього необхідно часу?

- 8-10 років. Починати треба з нуля, тренувати дітей років з десяти. А потім з однієї-двох сотень хлопців потихеньку звужувати коло до декількох найбільш талановитих претендентів. І так робити щороку з новою віковою групою. Що стосується грошей, то, за моїми приблизними підрахунками, тільки для підготовки одного збірник необхідно мінімум 200 тисяч гривен на рік. Сюди включено житло, харчування, переїзди, зарплата, інвентар. Я вже не говорю про нові бази, зарплати тренерів, човни.

- У попередньому своєму інтерв’ю «М+», яке відбулося близько двох років тому, Ви сказали, що виснажлива праця на благо спортивної справи на п'ятому десятку життя для Вас обернулася хворобами. Був цілий букет захворювань: проблеми з хребтом, серцем, гіпертонія. На щастя, завдяки комплексу лікувальних процедур хвороби залишилися позаду. З висоти прожитих років, як вважаєте, чи коштував спорт усього цього?

- Тоді були поставлені цілі, я прагнув їх досягти. І не замислювався, що буде потім. Просто робив — і усе...

- Які матеріальні блага тепер має людина, яка принесла країні три олімпійські медалі?

- Є пенсія, є президентська стипендія — 2,5 тисячі гривен. До речі, її розмір не залежить від кількості олімпійських медалей. Років десять тому я говорив: «Треба бути бандитом, а не спортсменом, — це почесніше». Проте аніскільки не жалію, що став тим, хто я є…

- Що відчуває людина, яка стала олімпійським чемпіоном? Можете згадати ці моменти?

- У мене таких було два — в Монреалі і Москві. У 1976-му на нас ніхто не ставив, та і нам самим вірилося важко, що можемо претендувати на високий результат. Після попередніх перегонів подумав: хоч би потрапити до півфіналу. Там можна і за призи поборотися. А вже у фіналі зрозумів, що можемо виграти. І коли ми піднялися на п'єдестал, сходинкою нижче стояли іспанці, які плачуть, — бородаті дядьки, неодноразові чемпіони світу. На мене наринуло — не може бути! Невже це я?! Відчуття, що сплю. Заграв гімн, і увесь 50-тисячний стадіон встав. Через хвилини три ейфорія пройшла, і я подумав: це усе?

- А вдруге?

- Коли в Москві виграв заплив, перша думка: навіщо пішов на другу дистанцію? Адже на вечір була запланована ще одна гонка. Це був сильний стрес: хочеться виплеснути емоції, але доводиться стримувати себе. Робив вигляд, що радію, а усередині — немов стисла пружина. А потім виграв — і знову радість. Більше того, ми виступали удома — тут вже не поскаржишся, що нам хтось перешкодив. Так, ми були на голову сильніші за суперників. У 1979-му, 1980-му роках виграли усі перегони. Наш результат Олімпіади-80 на офіційних змаганнях побили лише через 10 років.

- Як Батьківщина тоді дякувала олімпійцям за спортивні досягнення?

- Місцева влада давала квартиру, виплачувалися премії. Була можливість без черги придбати машину. За 15 тисяч рублів я купив «Волгу». Окрім іншого, вручали ордени. За першу Олімпіаду — «Знак пошани», за другу — орден Трудового Червоного прапора.

- В СРСР люди, які неодноразово бували за кордоном, бачили, зокрема, багато того, що в нашій країні на прилавках магазинів не продавалося. Вам тоді, напевнее, не було відоме таке явище, як дефіцит?

- Звичайно ж, я купував за кордоном джинси та багато чого ще. Але з іншого боку, виїхавши уперше за кордон в 1972 році, вже в 74-му чітко усвідомив: жити там не хочу. Я завжди реально дивився на речі: де брати гроші, щоб купувати те, що лежить на іноземних прилавках? Нещодавно зайшов в один з магазинів на Хрещатику і упіймав себе на думці: щось мені це нагадує із старого життя. І зрозумів: усе є, а купити нема на що. Ми отримували мінімум, для Радянського Союзу здавалося багато, але вистачало лише на те, щоб привезти дві-три пари джинсів! Тоді інженер отримував 180 рублів, а моя зарплата була в два рази вище — 350.

- Бажання заробити, привозячи дефіцитні речі із-за кордону, не виникало? Чи не було такої можливості?

- Можливість була, чого не можна сказати про бажання. У першу чергу я займався веслуванням — на решту часу не вистачало. Щоб показувати на змаганнях високі результати, впродовж року виконується колосальна робота. І що, після титанічних зусиль, приїхавши на турнір, думати не про перемогу, а про купівлю штанів? Ні, у мене були інші цінності. Цим займалися запасні гравці, як правило, сезонники. А що їм ще було робити? Вони розуміли, що не потраплять другий раз в команду. Ось і ходили, щось вимінювали, потім перепродавали.

- Спортсмени — люди забобонні. Ви в якісь подібні речі вірили?

- У нас у усіх були свої талісмани. Я футболку обов'язково надівав навиворіт. Хоча в цьому був більше прагматичний розрахунок — щоб шви тіло не натирали. Дотримувався своїх ритуальних правил виходу на воду: протерти весло і поставити його в конкретну зону, певне місце було відведене для капців, ну і так далі.

- Вас інструктували перед виїздом за кордон про можливі провокації, що там можна робити радянській людині, а чого не можна?

- Інструктаж був кожного разу, але він носив швидше загальний характер: мовляв, ви ж дивіться там, ви — обличчя країни, ніяких дурощів.

- Теніс — це гра політичного бомонду, гольф — захоплення мільйонерів, футбол — хобі олігархів. А як можна визначити веслування?

- Це спорт для тих, хто хоче бути здоровим. Свого часу їм захоплювалися голова Ради міністрів СРСР Олексій Косигін, нинішній президент Росії Дмитро Медведєв. З наших політиків — один із колишніх губернаторів Херсонщини був кандидатом у майстри спорту з веслування. Адже, що таке теніс? Це ракетка, красиві шортики, білі шкарпеточки. А для того, щоб тільки навчитися правильно сидіти в човні, потрібно витратити роки. Це не той вид спорту, завдяки якому тебе папарацці клацають по кутах. Він видовищний, але фізично дуже важкий.