Каховському дитячому будинку «Радість» виповнилося п'ять років

«Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя». Ці слова Васи­ля Симоненка стали головним девізом дирек­тора дитбудинку інтернатного типу «Радість» Аюбові МАШКІНОЇ і всього її ко­лективу. Як живеться закладу-ювіляру і ви­хованцям сьогодні, Любов Терентїївна розпо­віла в інтерв'ю «Новому дню».

Любове Терентпвно, Ви є свідком багатьох дитячих доль. Чи можна звикнути до того, як ставляться батьки до «непотрібних» дітей? Що сьо­годні найбільше Вам болить?

Болі в нашому закладі дуже багато. Зараз тут перебу­вають 49 дітей, і я досі не можу звикнути і зрозуміти, чому бать­ки їм не телефонують. За п'ять років про деяких із них матері жодного разу навіть не згадали, і від цього дуже боляче. Діти по­стійно говорять мені: «Я хочу до мами», і я дзвоню головам сільрад, прошу, щоб вони зна­йшли батьків і попросили, щоб ті, якщо не можуть приїхати, хоча б зателефонували своїй дитині.

Проживши стільки років, я не можу досі збагнути, чому так легко мати може відмовитися від рідного сина чи доньки. З цією байдужістю не можна зми­ритися, до неї не можна звикну­ти. В «Радості» створені всі умо­ви для життя, навчання і відпо­чинку вихованців. У нас є все. Але жоден дитячий будинок не замінить дитині сім'ю. Коли є можливість, ми відпускаємо дітей до рідних під час канікул, на свя­та. Вони постійно просять цього, чекають. Але ця мрія здійснюєть­ся далеко неувсіх. Зазвичай лише 8—10 дітей забирають додому на Новий рік або літо.

Іншу біль спричиняє те, що частина наших дітей не може отримувати пенсії, бб їхні по­мерлі батьки не мали потрібно­го трудового стажу. Доводиться судитися, ставати на захист ви­хованців. Зараз у суді перебува­ють дві справи про визнання по­мерлими матерів двох наших дітей. Якщо це вдасться, вони будуть більш захищеними дер­жавою. Інша проблема — неба­жання деяких батьків сплачува­ти аліменти на утримання неповнолітніх, а також відсутність у більшості наших вихованців майна і житла. Коли вони ви­йдуть із дитбудинку, зможуть вступити до училища, а потім підуть у прямому розумінні у вирій життя — не маючи житла і без копійки за душею. Ми пос­тійно пишемо листи, щоб їх по­ставили на чергу на соціальне житло у рідному селі чи місті. Дехто задовольняє нашу вимо­гу, а дехто, наприклад Козачелагерська сільрада Цюрупинського району, відповідає, що поста­вити на облік дитину не можуть через те, що в селі нічого не бу­дується.

Як виникла ідея ство­рення дитячого будинку в Ка­ховці?

Шість років тому я працю­вала начальником відділу освіти Каховської міськради. На той час у місті було 60 дітей, котрі пере­бували під опікою. Умови життя у них були різні. В той же час у Каховці 12 років не експлуатува­лася будівля колишнього дитя­чого садка «Казка». І коли я ви­падково дізналася, що одна з моїх випускниць працює в міжнародному благодійному фонді «Допомога дітям», виник­ла ідея: а чому б там не створи­ти дитячий будинок?

Мені вдалося зустрітися з президентом благодійного фон­ду, американцем Джимом Кінгом. Разом ми оглянули будівлю «Казки», яка перебува­ла в жахливому стані. І фонд взявся нам допомогти! Без жод­ної копійки бюджетних коштів 15 вересня 2005 року нам вда­лося відкрити дитбудинок. Була побудована власна котельня, зроблені капітальні ремонти приміщень, замінені вікна — створені абсолютно всі умови. А 1 січня 2006 року ми були пе­редані до спільної власності те­риторіальних громад Херсонсь­кої області і почали фінансувати­ся з обласного бюджету. Сьо­годні в області налічується 22 подібних заклади різного типу. Але у нас вперше були створені такі умови, щоб діти могли жити і ходити до школи в одному закладі. Ми хотіли, щоб діти не були ізольовані від суспільства, могли дружити з іншими дітьми, ходити в їхні сім'ї. Серед наших пріоритетів — подолання соціальної ізольо­ваності вихованців через ефек­тивну взаємодію зі школами, по­зашкільними закладами міста.

Ми ніколи не відчували яки­хось обмежень у бюджетному фінансуванні. Але благодійний фонд «Допомога дітям» також постійно надає нам допомогу. Практично за його кошти у нас було споруджено футбольне поле вартістю півмільйона гри­вень, із яких бюджет виділив лише 50 тис. грн. Наші діти кож­ного літа відпочивають і оздо­ровлюються на морі, постійно їздять на екскурсії Україною. Коли приїжджають американці, вони їх влітку завжди везуть до Нової Каховки, у парк атракці­онів, де вони катаються стільки, скільки захочуть. На жаль, іноді вуї дорослих доводиться чути принизливе: «О, діти з дитбу­динку!». Це мене дуже ображає. Адже наші діти —звичайні, вони такі, як усі інші! І всі вони, незва­жаючи на зраду батьків, ніколи не скажуть, що у них погана мати або тато. Вони люблять їх таки­ми, якими вони є, завжди на них чекають. І я впевнена, що вони обов'язково виростуть справжніми Людьми. Може, не всі ста­нуть великими, але ми прагне­мо, щоб стали великими за своєю мораллю, по відношенню до суспільства, власної родини, були багаті душею.

Останніми роками в Україні держава намагаєть­ся відійти від дитячих бу­динків, заохочуючи ство­рення прийомних сімей. Ви не боїтеся, що одного дня заклад буде закрито?

Я завжди говорю: коли у всіх наших вихованців з'являть­ся батьки, ми з колективом свят­куватимемо цілий тиждень. Тож я зовсім цього не боюся. Турбує інше. За два роки з «Радості» на виховання в прийомні сім'ї за­брали 19 дітей, переважно най­молодших. Я не маю права за- осуджувати тих батьків, хотілося б лише вірити, що вони зробили це за покликом серця. Але ж чому вони не хочуть усиновити тих дітей?

Іноді говорять, що трапля­ються випадки, коли в дитбудин­ках б'ють дітей. Я завжди дуже болісно на це реагую. Я просто не вірю, що вихователі хочуть зробити дитині боляче. Але якщо подібні факти трапляють­ся, такі люди не мають права працювати в цій сфері.