Гроші, які щороку «проїдають» центри зайнятості, могли б приносити користь, якби...

Великолепетиський район —типово сільськогосподарський. Чорноземи тут такі, що аж-аж: хоч із рештою світу ними тор­гуй! Щоправда, води не вистачає. Але місцева «академія аг­рарних наук» (дочірнє підприємство ДАК «Хліб України» «Вели­колепетиський елеватор») довела: за грамотного хліборобства в умовах типової південної богари одержувати високі врожаї— не така вже й проблема. Як і не така вже невирішена проблема знайти роботу для незайнятого працездатного населення.

Колись у районі було 10 колгоспів, радгосп, райсільгосптех- ніка, маслозавод, харчосмакова фабрика. Не було лише свого центру зайнятості. А навіщо? На кожного, навіть новонародже­ного, чекала своя робота — на заводі, на фермі, у полі...

Зараз — не те. Не встиг з'явитися у Великій Лепетисі центр зайнятості, як до нього тут же вишикувалася черга, мов ко­лись — до ленінського мавзолею. Наші співрозмовники впев­нені, що ця черга могла б бути не такою «густонаселеною».

За круглим столом «Нового дня» — голова районної ради Дмитро ПАПУША (на фото праворуч), директор ДП ДАК «Хліб України» «Великолепетиський елеватор», заслужений пра­цівник сільського господарства України, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня, член-кореспондент Украї­нської академії наук Микола КОНОВАЛЕНКО (ліворуч), ди­ректор агрофірми «Україна» депутат обласної ради Сергій ДЯКОВ (у центрі).

- Станом на 1 грудня ц. р. на ринку праці у Ф Великолепетиському районі було всього 11 вакансій. І всі — медич­ного профілю...

ПАПУША: Проблема за­йнятості в районі справді сер­йозна. На 18 тисяч населення 7 тисяч безробітних — це, ви­бачте, занадто. І з'явилася така проблема тоді, коли район «дістали» аграрні реформи. Великі сільгосппідприємства розпалися, земля почала заро­стати бур'янами, на місці ферм з'явилися руїни...

КОНОВАЛЕНКО: Не було б, як кажуть, Дмитре Стратійо- вичу, щастя, якби не ті рефор­ми. У керівників нової формації з'явилося нове мислення, вільне від партійного диктату, який подекуди і до самодур­ства доходив. Згори спускали плани: кому скільки сіяти, кому скільки збирати... Це ж не сек­рет.

ПАПУША: Не секрет. Але хіба ж правильним було — руй­нувати великотоварне вироб­ництво, і де — у степу!

ДЯКОВ: До того, як мене обрали директором РТП, я працював у колгоспі імені Ле­ніна у Князе-Григорівці. Друге за величиною господарство у районі мало майже 12 тисяч гектарів землі. Технічний парк — 112 тракторів, півтора де­сятка комбайнів, десятка чоти­ри автомобілів... У колгоспі ви­рощувалося по 10 тисяч сви­ней, діяло три молочнотовар­них ферми, птахо- і вівцефер­ма. Кормозбиральний загін продиху не знав! Всі люди — при ділі, а не в пошуках чарки, іржавих відер і каструль, по­рожніх пляшок, роботи...

ПАПУША: Нинішнє безро­біття — головний біль для вла­ди. Але при цьому я часто став­лю собі запитання: а чи не по­спішили ми зі створенням отих центрів зайнятості? Іноді здається, що вони принесли (і принесуть) суспільству більше шкоди, ніж користі. Наведу один лише приклад. У нас є село Катеринівка, а у селі — школа. Коли шкільна технічка пішла на пенсію, то виявилося, що замінити її ніким. Знайшли жінку, яка зголосилася працю­вати. Та коли прийшла наступ­ного дня до директора школи і дізналася, що буде одержува­ти 922 гривні, тут же сказала:

«Я не прийду до вас...». Дирек­тор запитав: «Чому?». Жінка відверто відповіла: «Так я ж по безробіттю маю 1300...».

ДЯКОВ: І це називається державна філософія економі­ки? Це стимулювання безро­біття. Це ж парадокс: людина, котра на мінімалці сидить, одержує менше, ніж той, хто взагалі нічого не робить. Де ж соціальна справедливість?

Може, дуже рано держава почала надавати допомогу по безробіттю? Може, хай би кра­ще безробітний відчув, що таке бути без роботи і без зарпла­ти? Тоді й ставився б до робо­ти належним чином. Невже там, у Києві, всього цього не можна було передбачити? Таке враження, що так воно і є. Не­вже не можна було б спитати думки у нас, у низів?

КОНОВАЛЕНКО: Дозволь­те заперечити: від низів, може, більше залежить, ніж від верхів. «Революція» в аграрно­му секторі і наш елеватор не обійшла, але масового безро­біття не допустили. Заразу нас працює 221 чоловік. А працю­вало 247.1 це при тому, що об­сяги товарообігу зросли у 5— 6 разів!

— Як же Вам, Миколо Миколайовичу, вдало- Ф ся фактично зберегти штат працівників?

КОНОВАЛЕНКО: Коли я прийшов на елеватор, то тут було основних засобів вироб­ництва на суму 4 мільйони гри­вень, на підприємстві висіли одні збитки. Чотири роки я на­водив порядок. Всього було...

Коли у 1999 році вийшов Указ Президента України про розпаювання землі, колгоспи почали розвалюватися. Для нас тоді настали нелегкі часи. По­бачили, що через різке змен­шення валових зборів зернових у районі нам доведеться скоро­чувати штат. Одного року ми практично нічого не заготови­ли, хоч елеватор у нас невели­кий — всього на 40 тисяч тонн збіжжя. Вихід був один: брати землю в оренду або скорочува­ти як мінімум 120 чоловік. І ми восени взяли в оренду 4,5 ти­сячі гектарів. Ризик був, зви­чайно, колосальний.

На той час на елеваторі було всього-на-всього два трактори — Т-40 і ЮМЗ, два великовантажних і чотири лег­кових автомобілі. Частину техніки взяли за кредити, частину, кинуту у колгоспах, за борги. Стару ґрунтообробну техніку відновлювали, як кажуть, з нуля...

ДЯКОВ: І ми пішли таким же шляхом. У нас, «обслугову­ючого цеху села», техніки було не більше, ніж у вас. Трактори у сільгоспхімію забрали. Борги господарств становили 1,4 мільйона. Із розпадом кол­госпів і радгоспів вони пропа­ли. Що робити? Закриватися? А куди діти отих дві сотні чо­ловік, які тебе обирали дирек­тором і вірили тобі?

Довелося зайнятися зем­леробством, благо, залишив­ся запас коштів і ресурсів. У Малій Лепетисі взяли в оренду 4 600 гектарів землі колиш­нього найгіршого господар­ства району — колгоспу «Ро­сія». Почали купувати техніку. Не тільки нову, а й стару, яка Аісля ремонтів ще й Досі бігає. Довелося приймати на роботу механізаторів або ж пересад­жувати ремонтників на стале­вих коней. Ми не втрачали віри у кращі часи. І вони настали. Навіть за нинішніх економічних катаклізмів підприємство жи­ве, вирощує врожаї, пече хліб, дає людям роботу і платить за роботу. А що буде далі — поба­чимо.

ПАПУША: Наше щастя, що у районі є лідери виробництва, на яких орієнтуються інші: Ко- новаленко, Дяков, Яровий... Це керівники, як мовиться, від Бога. І від рідної землі. Таких, може, й у всій Європі пошука­ти. Це не ситі і сонні капіталі­сти, а державні мужі, які мис­лять по-державному і по-дер- жавному діють. їм не потрібні ні закордонні благодійники, ні іноземні радники...

Завдяки новаторам вироб­ництва (а так воно і є) у нас на полях зникли «джунглі», земля вся обробляється, а у при­дбанні сучасної нової техніки наш район йде попереду інших районів області.

КОНОВАЛЕНКО: Нині ос­новні засоби виробництва оці­нюються у нас вже не у 4, а у 25 мільйонів гривень. На поля прийшла нова сучасна техніка.

Нова техніка — це благо, якого ми, чесно, колись бояли­ся. Заходить у загінку зараз трактор і за добу культивує 180 гектарів. Один! Або взяти посівну. Два комп'ютеризованих «Кейси» сіють вдень і вночі. Всього два посівних комплек­си замість колишніх 16. Зага­лом на посівних кампаніях було задіяно по 100 чоловік. Зараз — набагато менше.

ДЯКОВ: А чи не породить, Миколо Миколайовичу, сучас­на потужна техніка на селі без­робіття? Із виробничого про­цесу буде викинута армія пра­цездатного населення, особ­ливо у віддалених селах. Мені як виробникові теж можна було б набрати імпортної техніки. Це вигідно. А куди ж подіти людей, які з тобою створювали це підприємство, ділили, як ка­жуть, всі 15 років біль і радість? Я розумію: 80—90 чоловік, які працюють в агрофірмі, на таку кількість землі забагато. Як бути?

КОНОВАЛЕНКО: Старий сталевий кінь хоч борозни й не псує, але на ньому далеко не заїдеш. Зношена малопотужна техніка вимог технологи зем­леробства і високих сталих врожаїв не забезпечить. Атри- мати її заради того, щоб людей чимось зайняти? Це, знаєте...

ПАПУША: Майбутнє — за великотоварними господар­ствами. У них має бути не мен­ше 3 тисяч гектарів землі — як було колись у колгоспах і рад­госпах. Тоді є можливість впро­ваджувати нові технології, ефективно використовувати сучасну техніку. А «Кейс» на 50 гектарах — це справді нон­сенс.

Та повернімося до районно­го центру зайнятості. Щороку він «проїдає» 18 мільйонів гри­вень. Ві-сім-над-цять! Аби ці кошти вкласти у прокладання у районі газопроводу (а їх по­трібно саме стільки!), то у нас би запрацювали переробні підприємства, насамперед найбільші — харчосмакова фабрика і маслозавод. У перс­пективі можна було б налаго­дити не лише роботу млинів, пекарень і олійниць, а й пере­робку м'яса і овочів. Були б нові робочі місця, нові відраху­вання у бюджет. Адже він, до слова, від центру зайнятості нічого не має.

— Дякуємо за відверту розмову. Тема, порушена вами, надзвичайно важли­ва. Сподіваємося, що її про­довжать і наші читачі.