Наша землячка Валентина Тиха не від доброго життя (як і більшість тих, хто стає заробітчанами в чужих краях) вирішила разом з чоловіком покинути рідну домівку. Молодший син серйозно хворий, в 12 років має цілий «букет» серцевих, неврологіч­них та шлункових захворювань; об­ласні лікарі виписують рецепт за ре­цептом, вартість ліків — в тризначних числах... Доводилося постійно виби­рати: лікуватися чи харчуватися, не кажучи вже про те, що й «безкоштов­на» освіта зараз влітає в копієчку... Єдиним доходом останнім часом була пенсія, яку отримує хлопчина з втрати годувальника (батько помер, коли молодшенькому з трьох брати­ків було 3 роки; лікарі говорять, що стрес, пережитий ним від страшної утрати, і спричинив розвиток неду­ги).

І ось — привабливі об'яви про на­бір на роботу до Росії чоловіків та жінок, від будівельників до кухробіт- ників. Думка була одна: протягом трьох літніх місяців заробити достат­ню суму, щоб, як слід, пролікувати сина... По мобільному зв'язалася з жінкою, котра назвалася Тетяною Іванівною Кругловою — представ­ником СПТП «Союз», офіс якого знаходився у підмосковному Сер- пухові. Але в договорі, копія якого залишилася у В.Тихої, роботодав­цем значиться «ЗАО «Национальное строительство» з адресою в Москві. Насторожила Валентину Петрівну й відсутність печатки на так звано­му «трудовому договорі», котрий їм дали підписати. Але ж Тетяна Іванів­на запевняла, що всі формальнос­ті будуть завершені на місці, куди зобов'язалася сама відвезти їх. До того Ж, зарплатня обіцялася не за­хмарна (від 8 до 24 тис. російських рублів), але своєчасна, що здавало­ся цілком реальним та можливим, щоб зібрати грошей. Реєстрація, до­бре житло й харчування мали бути за рахунок роботодавця.

Першим неприємним сюрпризом став той факт, що коли троє каховчан (Валентина з чоловіком та її подру­га) прибули на залізничний вокзал Херсона, Тетяна Іванівна, зустрівши їх, повідомила, що супроводжувати не зможе. За «послугу з підписання договорів» зажадала по 200 гривень з кожного. Коли вони обурилися, бо то були їхні останні гроші на дорогу, адже все пішло на квитки в один бік (відразу по прибуттю обіцялося по­селення й аванс), вона погодилася на 100 грн. Намалювала докладну схему, де їх мають зустріти, куди звертатися. Скоротали час розгля­данням фото родини та улюбленої онучки «успішної підприємниці» і ви­слуховуванням її запевнянь, що все складеться якнайкраще.

...Першим «тривожним дзвони­ком» стало питання зустрічаючого в Тулі співробітника фірми: «І навіщо ви сюди приїхали? Криза! Зарплати за­тримують й у нас!». Але не повірили, адже на їхні розпитування Т.Круглова запевнила, що платять вчасно обу­мовлені договором суми. В гуртожи­ток поселили швидко, ввечері при­везли вечерю, але похмурі обличчя сусідів продовжували спантеличува­ти. А коли роззнайомилися ближче та розговорилися — побоювання під­твердилися. Всі дружно радили по­вертатися, бо самі бачили лише рідкі подачки «на цигарки» чоловікам. Та й тих чекали, як сонця, і з них відкла­дали вже 3 місяці, аби тільки назби­рати на зворотній шлях... Працювали з шостої ранку й до восьмої вечора. Попереджали: «Не здумайте пого­дитися на роботу) в ресторані — там зачинять на замок, і будете чистити картоплю для банкетів і пікніків «но­вих руських» цідобово, з перервою на 2-годинний сон. Там — справжнє пекло!».

...Можна собі уявити, з яким на­строєм наступного ранку поїхали наші горе-заробітчани на зустріч з директором того «Союзу»... Зустрі­ла їх заступник директора, і на рішу­че питання Валентини Петрівни про розмір і своєчасність зарплатні, та відрізала: «Ви ще не почали працю­вати, а вже питаєте про гроші!». На пояснення каховчан, що запитують через тривогу від розбіжності між обіцянками посередника і почутим у гуртожитку, вона відразу почала ви­магати назвати імена тих, хто це ка­зав. Те ж саме спитав і сам директор, завіряючи, що в нього немає забор­гованості. А ще додав: «Жінкам за­раз роботи немає». Потім, коли йому не назвали імен «зрадників», заявив, що такі працівники йому взагалі не потрібні. Та й наші заробітчани вже самі вирішили повертатися додому. Але за які кошти? Спочатку директор «великодушно» пообіцяв привезти їм квитки за свій рахунок. Але після но­вих спроб «витягти» з них імена «бун­тівників» і рішучої відмови В.Тихої, їх фактично вижбурнули з гуртожит­ку. На валізах просиділи цілий день, чекаючи повернення паспортів. А на питання про квитки їм відповіли: «Директор передумав».

Якщо докладно описувати, як їм вдалося, залишившись практично без копійки, повернутися до Кахов­ки — то була б уже ціла пригодницька повість, бо й ночували на привок­зальних лавах, без їжі, і ледь не стали жертвами місцевих «гопників», яких привабили їхні великі дорожні сумки (хіба ж вони знали, що там теплий робочий одяг?)... З дякою згадують зовсім незнайомих серпухівчан: чер­говий міліціонер і попередив про не­безпеку, й допоміг розігнати зграю ласих до чужого майна; провідниці електрички поділилися своїм обідом та запропонували довезти безко­штовно до Тули, а директор місце­вого відділення банку погодилася на свій паспорт отримати довгоочікува­ні гроші на квитки від рідні з Петер­бурга (бо переказ можна було здій­снити лише на російський паспорт)... Окрема сумна історія про те, як ще більше похитнулося здоров'я хворо­го сина Валентини, який тільки й чув з розмов старших братів, що мама й вітчим десь зникли і не телефонують (довгий час по їхньому поверненню він навіть просто на вулицю не хотів відпустити матусю, боячись, що вона знову десь подінеться)...

Ось такі сумні результати: при­ниження, поневіряння й борги за­мість заробітку. Але з'явилися нові друзі, хоч і по нещастю, ті українці, хто ще залишився там, та ті, що вже повернулися, пізнавши «смаженого вовка». Всі разом вони не хочуть за­лишити безкарно безсовісні дії «по­середника» — Круглової. Чоловіки навіть із Криму готові приїхати, аби виступити свідками в суді її шахрай­ства. Валентина подала заяву до мі­ліції, де їй сказали, що ця особа вже давно «на гачку», але раніше виходи­ла «сухою з води». До речі, обража­ються на неї і її російські подільники: вони виплачують їй комісійні за за­вербованих робітників, за укладен­ня «договорів», а вона умудряється брати гроші за це ще й з майбутніх заробітчан... Як сказали працівни­ки правоохоронних органів В.Тихій, її заява передана до Херсонського відділення УМВС України і, начебто, підозрювану вже викликали для да­вання показань. Що ж буде далі? По­дивимось. Дуже хотілося, щоб таке більше не повторилося. Мабуть, не­має сенсу звертатися до совісті по­дібних Т.Кругловій «підприємців». А ось працьовитим землякам варто ще раз нагадати: будьте пильними, не купуйтеся на обіцянки незнайомців, консультуйтеся з юристами, підпи­суючи документи про наймання на роботу. Адже трудове законодавство ані в Україні, ані в Росії ще ніхто не скасовував.