Ці слова класифікують як образливі. На побутовому рівні їх вважають лайкою. У лікувальній педагогіці на подібні поняття накладено табу. У психіатри — це звичні терміни, якими позначають конкретне захворю­вання людини. Громадяни з діагнозом психопат, ідіот, дебіл, імбецил, олігофрен, шизофренік існують у нашому суспільстві, але так, що для фізично та психічно здоро­вої громади їх практично немає: вони не ходять вулиця­ми, не їздять у транспорті, не бувають у музеях і теат­рах... Де ж вонш У психоневрологічних інтернатах. А ми про них знаємо? Майже нічого...

— У нашому Каїрському психоневрологічному будинку-інтернаті живуть люди, котрі мають інвалідність і не можуть утримуватися вдома або через свій хворобливий стан, або тому що вза­галі не мають родичів, — розповідає директор інтернату Олег Асмолков (на фото). — Маємо 330 підопічних. Усі — чоловіки. Жіночий інтернат — у Комишанах під Херсоном. Потрапляють до нас з 18 років, а перебувають тут, як-то кажуть, до відходу в інший світ. Наймолодшому нашому підо­пічному — 22.роки, а найстаршому — вже за 80.

Олег Григорович пояснює, що мешканці інтернату перебувають на цілковитому держав­ному утриманні, яке включає догляд, забезпе­чення харчуванням, одягом, взуттям... Згідно з законом про соціальний захист, 75% пенсії кож­ного підопічного переходить у розпорядження будинку-інтернату, решта лишається у нього. За рахунок своїх пенсій підопічні купують телевізо­ри, магнітофони, 0Ю-плеєри — кому що подо­бається... Інтернат витрачає кошти на поліпшен­ня утримання своїх мешканців: урізноманітнен­ня харчування, покращення побутових умов.

У кімнатах живуть по дві — чотири особи. За словами Олега Асмолкова, конфліктів між підо­пічними практично не виникає. «Люди живуть тут багато років і притираються одне до одного. Окрім іншого, все приміщення розділене на 8 блоків. У кожен блок підбираються люди при­близно одного ступеня соціальної адаптації. Є блоки, де живуть тяжкі хворі — лежачі. Більш- менш соціально адаптовані мешкають окремо. Виходячи з цього, і персонал у нас спеціально навчений. Якщо нянечка бачить, що набли­жається якась психічна зміна, вона відразу ж по­відомляє про це медичній сестрі й лікарю. Вжи­ваються оперативні заходи. Якща починається фаза буйного процесу, ми одразу передаємо таких людей у Степанівку. їх профіль — лікува­ти, наш — утримувати.

Хоча у нас теж є велике поліклінічне відділен­ня. Щоправда, проблема номер один — кадри. Прийом ведуть спеціалісти райлікарні: терапевт, психіатр, невропатолог, дерматолог, стомато­лог. Регулярно здійснюються планові обстежен­ня. Якщо виникає необхідність, возимо хворих в районну чи обласну лікарні».

Людям треба, щоб вони були комусь потрібні

— Ви часто вживаєте вислів «соціальна адаптація». Що мається на увазі?

— Людина не повинна почуватися забутою суспільством і викресленою з життя. Для цьо­го ми взяли в штат психолога, соціального та культпрацівника, — пояснює Олег Асмолков. — Практично щодня проводимо різні заходи. Практикуємо колективний перегляд кінострі­чок. У нас працюють групи за інтересами: жи­вопис, ліплення, читання. Декого навіть вчи­мо читати і писати. Намагаємося навчити еле­ментарним соціальним навичкам: робота в підсобному господарстві, допомога деяким нашим спеціалістам. Усе робимо для того, щоб люди не почуватися «відрізаними». Відкрили у себе каплицю. Раз на тиждень при­ходить батюшка — отець Володимир — і пра­вить службу. Організовуємо ми і виходи за межі інтернату. Цього року їздили у Почаївську лавру. Зрозуміло, вражень і розмов — на все життя. На великі церковні свята їздимо у нашу каїрську церкву. Інтернат має свій транспорт — «ГАЗель». І ще додам, що частина наших підопічних користується правом вільного ви­ходу в Каїри.

— Це право треба заслужити?

— Для цього треба просто людині довіряти.

— Маєте проблеми з «контрабандою» спиртних напоїв на територію інтернату?

— Ми з цим активно боремося. І у нас, слава Богу, таких фактів вкрай мало.

— Принципи самоорганізації на ваших підопічних поширюються?

— А чому б і ні? У кожному з 8 блоків ми при­значили старост з числа підопічних. Це люди, які, на наш погляд, мають організаторські та аналітичні здібності. Раз на тиждень ми разом з ними збираємося. Вони розповідають про проб­леми, що виникаютьу людей, висловлюють про­хання, претензії прямо в обличчя нашим праці­вникам. Вважаю це цілком нормальним, адже підопічних у нас багато, всіх не вислухаєш, та й не всі скажуть... А здорова критика дозволяє завжди бути в тонусі.

Трудоторапія — лише за бажанням

— Розкажіть детальніше про підсобне господарство інтернату...

— У нас більше ЗО корів, 150 свиней. Є земля, майже 200 гектарів. З них 80 га — наші власні, решту орендуємо у Каїрської сільради. Вирощуємо пшеницю та ячмінь. Увесь врожай йде на утримання нашого стада. Високим вро­жаєм, на жаль, похвалитися не можемо — самі знаєте, яке спекотне літо було і як це позначи­лося на сільському господарстві.

— Цікаво, а ваші підопічні за роботу в підсобному господарстві гроші одержують?

— Ні, для них це не робота, а, скоріше, тру- дотерапія. ...Бо як може почуватися людина, котра 60 секунд на хвилину, 60 хвилин на годи­ну, 24 години на добу і 365 днів на рік упродовж свого життя нічого не робить, непорушно ди­виться у стелю чи стіну, не бачить, як колосить­ся лан чи квітнуть півонії? Хочу наголосити: у нас ніхто нікого не примушує працювати — лише за бажанням.

Хтось живе тут З роки, хтось — 23

...Тут все йде за розкладом: підйом о 7.00, о 22.00 — відбій. Розписані час сніданку, обіду, вечері, післяобідній відпочинок, перегляд теле­передач. Утримання одного підопічного обхо­диться державі приблизно у і 500 гривень на місяць. Зрозуміло, що сьогодні не кожна люди­на має таку суму на життя, тим паче хвора. Але головне — в інтернаті є догляд. І знову-таки: одна справа — харчуватися самому, і зовсім інша — коли працює харчоблок. Тут раціональ­но використовуються продукти. А ще за заяв­ками підопічних працівники інтернату організо­вують додаткові закупівлі тих чи інших товарів: цукерок, морозива, тістечок, ковбаски...

— А родичі часто провідують мешканців інтернату? — запитую директора.

— Якщо у наших постояльців є родичі, близькі люди, то вони приїжджають у будь- який час. У нас не існує ніяких заборон. Окрім того, родичі мають право раз на рік на цілий місяць взяти наших підопічних додому. І таких відпусток у нас чимало.

Потрапити в інтернат непросто. Люди тут живуть роками і десятиріччями (дехто з 1987 ро­ку—з моменту відкриття), тому черга бажаю­чих — більша, ніж в елітний вуз: майже 45 осіб на місце! А все тому, що подібний інтернат — один на всю область, і ще не було випадку, щоб хтось з підопічних повністю вилікувався і, звільнивши місце в інтернаті, вирушив у «вільне плавання». Звичайно, теоретично це можливо, а ось фактично — ні. Бо перебувають тут люди, які мають безстрокову інвалідність.

Новеньких приймають лише за направлен­ням Головного управління праці та соціально­го захисту населення облдержадміністрації.

Не співчувають, а допомагають

— Чи можна збільшити в інтернаті кількість місць?

— Ми саме над цим і працюємо, — пояснює ОлегАсмолков. — Здійснюємо ревізію всіх при­міщень. Думаю, зможемо додатково прийняти ще чоловік 30—40.

— Олеже Григоровичу, раніше були шефи, які підтримували інтернат. А тепер звідки чекаєте підтримки?

— Нам допомагають декілька фермерів, яким долі наших підопічних небайдужі. Серед добро­вільних помічників — Віталій Пишний з Каїр, Сергій Дроздик з Каховського району та інші. Не з жалю і співчуття вони це роблять — з елемен­тарної уваги й любові до людей.