У радянські часи ми були впевнені у завтрашньому дні. Бо щодня чули з телевізора про те, що партія і уряд про нас подбають. Я вірила. Першим особисто для мене прозрінням – кому ми потрібні – став Чорнобиль.

Якщо думати про те, що світ недосконалий і що хтось повинен за нас щось робити, то будемо мати те, що, власне, і маємо. У нашій країні дуже багато людей поставлені за межу виживання, багато опинилось на узбіччі із почуттям, що вони нікому не потрібні. Випливеш – молодець, не випливеш – то й Бог з тобою.

Жити краще, ніж не жити. Пам’ятаю, як моя бабуся готувалась до зими. Солились величезні діжі огірків, капусти, помідорів. Повна кладовка банок з варенням, закаткою. Багато з того не з’їдалось. Як кажуть, переводилось. Але бабуся казала: «Дарма», – і наступної осені все повторювалось спочатку. Чому? Голод, який вона пережила у 1947-1948 роках, в’ївся у підсвідомість, і кожного разу інстинкт самозбереження спрацьовував. Якось вона взяла мене,10-річну, у ліс. Ми зайшли у болітце, на якому вона рвала якусь пахучу траву: діло було перед Трійцею. Показала: ось цей корінь їстівний. Я тоді скривилась: не солодке, ніяке. Вона нічого на те не відповіла, бо була дуже мудрою і терплячою.

Кожне покоління має своє випробування. Для кожного покоління саме їхнє випробування найскладніше, бо торкається душі, позбавляє сну, змушує через щось переступити і чимось поступитись. Найстрашніше, коли зникає надія. Оце ефемерне почуття розфарбовує життя у рожевий колір, дає снагу підніматися щодня з ліжка і йти долати свій Рубікон.

Ви помітили, що останнім часом у нас щось змінюється? Кажуть, цьогорічне свято працівників сільського господарства було кращим за багато останніх років. З розмахом відсвяткувала 90-річний ювілей перша школа, яка зовсім недавно завдяки Євгенії Небрат стала гімназією.

У країні приймається Податковий кодекс. Я вважаю це великим здобутком. Незважаючи на те, що у четвер і в понеділок більшість приватних підприємців у Скадовську на знак солідарності із мітингувальниками у Києві не працювали.

Не думаю, що після прийняття Податкового кодексу малий бізнес зігнеться, як пророкують. Ті, хто не відчував у собі снаги платити податки, встиг за літо «піти у тінь». Або найнятись на легальну роботу. Люди, з якими я розмовляла, згоджуються, що коли підприємець має півмільйонний річний оборот, він повинен платити державі більше, ніж двісті гривень на місяць. Що у малому бізнесі давно час навести елементарний порядок. Наприклад, визнати, що наймані робітники мають право працювати 8 годин на добу, а не всі 12-14. Або за переробіток отримувати оплату у подвійному розмірі. Що не повинно бути так званих двох тижнів «стажування», після яких людину звільняють, навіть не заплативши. Або що оприлюднюється тільки мінімальна заробітна плата, все інше працівник отримує у конверті. Що наймані робітники мають право на повний соціальний пакет: лікарняні, відпустку і оздоровчі до неї. Запис у трудову книжку. І виплату зарплати у день звільнення, а не через місяць-два, або й ніколи. Що за ці порушення роботодавець повинен нести відповідальність, а не «годувати» не зовсім чесних державних службовців, які контролюють, а насправді кришують цей процес.

Цей суспільний стрес змусив людей нарешті сказати вголос про те, про що раніше не наважувалися: про бізнес, який ведеться через офшорні зони, про схеми, які придумали для розкрадання бюджетних коштів. Може, нарешті десь «випірнуть» оті 200 тисяч гривень, які повинні були дійти до анто-нівського технікуму для опалення навчальних корпусів і гуртожитку ще минулого року і десь загубились, за чутками, у Херсоні?