Прабабусі і прадіди нинішніх школярів вірили у Бога, бабусі і дідусі — у Леніна і Сталіна, батьки — у Леніна і комуністичну партію. Попередні покоління мали чіткі моральні орієнтири (нехай, навіть, більшості з нас, молодих, вони здаються помилковими), у них було на кого рівнятись, і до чого прагнути. А які ж ідеали має прийдешнє покоління, на кого рів¬няються сучасні школярі, чого хочуть і про що мріють? На ці запитання спробуємо відповісти.

ПОКОЛІННЯ БЕЗ ОРІЄНТИРІВ?

Визначальним у свідомості сучасних школярів є культ сили та грошей

„Неособистість не може змиритись з тим, що у когось ця сама особистість погана, у тому сенсі, що уряд, судді і школи не можуть дозволити нам бути поганими, тому що вони не можуть дозволити нам бути особистостями.» ЕНТОНІ БЬОРДЖЕС. „ЗАВОДНИЙ АПЕЛЬСИН»

ЖОРСТОКІСТЬ

... Йду з роботи додому. Проходячи повз спортив¬ний майданчик, на якому старшокласники грають у футбол, зупиняюсь. Мій стан можна назвати ото- ропінням. У футбольнйх воротах сидить чоловік за 50, повільно кліпає осоло¬вілими від постійного вжи¬вання спиртних напоїв очи¬ма (колись цей мешканець Чкалового мав роботу, а нині, перебиваюсь сезон¬ними заробітками, постій¬но пиячить), з його ніздрів течуть тоненькі цівки крові. „Давай, бий! Бий!», — за¬пинаючись, кричить він на¬товпу хлопців. І черговий „футболіст» з усієї сили б'є м'ячем... просто у фізіоно¬мію п'янички. Інші (всього на майданчику чоловік двадцять) тим часом гучно сміються, а дехто знімає цей кривавий „спорт» на камеру мобільного теле¬фону.

Оговтавшись, заходжу в „зону обстрілу» і зупиняю „гру». Гукаю найстаршого з бузувірів, з яким разом по¬під руки виводимо п'яного „воротаря» додому. Той пручається: „Відпустіть! Я граю з дітьми.» Мене тіпає. „Звідки у вас скільки жор¬стокості?» — звертаюсь до „звірят», які, намагаючись не дивитись мені у вічі, сто¬ять і мовчать.

Інша „картина з натури». Досить часто чкаповці, ко¬трі проходять повз Обеліск Слави, стають свідками „відпочинку» старшоклас¬ників місцевої школи. Просто біля кам'яної стели, на якій вигравійовані пріз¬вища земляків, загиблих у Великій Вітчизняній ві¬йні, молоде покоління ку¬рить, п'є пиво та лається матом. Ось вам і „Ніщо не забуте, ніхто не забутий!» Сп'янівши (дитячому ор¬ганізму невелика доза по¬трібна), школярі просто на місці б'ють порожні пив¬ні пляшки. Зрозуміло, що розповідати їм у цей час про подвиг їхніх дідів і пра¬дідів, котрі відвоювали для них життя, є марною спра¬вою. І лише одиниці з чка- ловців ризикнуть зробити підліткам зауваження.

ПІОНЕРИ

„Раніше діти не були та¬кими жорстокими», — каже директор Дивненської за¬гальноосвітньої школи Тетяна ГАВРИЛЮК. За сло¬вами Тетяни Трохимівни, яка з 1977 по 1983 рік про¬працювала піонервожатою школи, тогочасні школярі мали приклад для насліду¬вання. їх виховували у дусі поваги до старших, вони хотіли бути героями, праг¬нули бути схожими на ви¬датних людей радянської доби.

Зразковою піонеркою Те¬тяна Трохимівна була ще з дитинства. Уродженка села Озерці Володимирецького району Рівненської облас¬ті, вона брала участь у всіх заходах організації. Добре пам'ятає туристичні похо¬ди, змагання зі стрільби, операції „Жолудь» (піо¬нери збирали жолуді для тамтешнього лісництва) та „Попіл» (діти здавали лісівникам попіл, який ті використовували для під¬живлення). Особливо врізалось їй у пам'ять свят¬кування дня народження Всесоюзної піонерської організації ім. В. І. Леніна (19 травня). За тиждень до цього піонери починали збирати у лісі хмиз, вико¬пували на галявині яму у формі зірки, заповнювали її гіллячам і у святковий день розводили піонерське вог¬нище. Спортивні змагання, власноруч зварена каша, печена картопля, пісні під баян — такою була святкова програма...

У 1976 році після за¬кінчення Рівненського педагогічного училища Тетяна урохимівна за на¬правленням приїхала пра¬цювати у Попелацький дитсадок, через рік пере¬йшла до школи, де стала вожатою. Піонерська дру¬жина Попелацької серед¬ньої школи носила ім'я Зої Космодем'янської. У на¬вчальному закладі створи¬ли музей героїні; де була навіть земля з її могили. Її до школи привезли ве¬терани батальйону аеро¬дромного обслуговування, які у роки війни проходили через село, а після закін¬чення Великої Вітчизняної підтримували зв'язок з міс¬цевими піонерами.

Оскільки автор цих ряд¬ків погано пам'ятає своє піонерське дитинство (піо¬нером встиг побути лише два роки перед самим розпадом Радянського Союзу), прошу розповісти про структуру організа¬ції. Найнижчою ланкою, за словами Т. Т. Гаврилюк, був сам піонер. Ним міг стати учень четвертого класу, якому виповнилось 10 років (комсомольця¬ми ставали у восьмому), зі зразковою поведінкою, без двійок (тоді вчились за п'ятибальною системою) у щоденнику. По 5-6 піоне¬рів об'єднувались у ланки, вибирали найкращого з групи — ланкового. Ланки „вливались» у піонерський загін. Одйн загін — це один клас. Вибирали з-поміж себе відмінника (на край — „хорошиста») зі зразковою поведінкою та організатор¬ськими здібностями і до¬ручали йдму бути головою ради загону. А вже загони об'єднувались у дружину. Керівним органом була рада дружини, яка скла¬далась з голів рад загонів. Вони вибирали голову ради дружини. Існували і знаки розрізнення: голова ради дружини мав на рукаві три, ради загону дві, ланко¬вий одну червону смужку. Кожним загоном опікува¬лись по два вожатих (ними також могли стати лише найкращі) з числа комсо¬мольців: один — „масовик- затійник», інший — відпо¬відальний за навчання та дисципліну. Вони підпо¬рядковувались вожатому школи. Кожен загін мав горніста, барабанщика та називався іменем одного з піонерів-героїв — Володі Дубініна, Валі Котика, Марата Казея...

За словами колишньої вожатої, від інших шко¬лярів піонер відрізнявся значком, червоним гал¬стуком (пілотку одягали лише на урочисті заходи) і нестримним бажанням бути кращим та служи¬ти Батьківщині. „Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе» — один з лозунгів того часу. Піонери брали участь у різноманіт¬них операціях. Як-от, при¬міром, „Зернятко», під час якої допомагали колгоспу. Чи „Мільйон — Батьківщині — здавання державі маку¬латури та металобрухту. Кожен піонерзагін під музи¬ку горну та барабану йшов по селу і просив у людей непотрібні папір та метал. Операція „Портфель» була спрямована проти за¬будькуватих школярів, які залишали вдома частину підручників та шкільного приладдя. Піонери допома¬гали відстаючим у навчан¬ні, перевиховували тих, хто спізнювався до шкрли. До таких всім загоном ходили вранці додому, горніст та барабанщик брали на себе функцію „будильників», а потім вели нещасного до школи. Не церемонились і з тими, хто не хотів вчити домашні завдання. Тетяна Трохимівна згадує випа¬док, коли піонери зайшли до двієчника, який у на¬вушниках лежав на дивані і слухав музику. Таким його і зобразили у шкільній стін¬газеті. Після того хлопець взявся за розум. Добре допомагало і „пропісочу- вання» на засіданні ради дружини. Неприпустимим, за словами Т. Т. Гаврилюк, була поява у школі піонера без галстука. Від честі його носити не можна було від¬мовлятись.

НАЩАДКИ

„У піонерські часи не можна було багато чого», — каже педагог-організатор районного будинку дитячої і юнацької творчості (ко¬лишнього будинку піонерів) Ірина ШУЛЬГА, яка опікуєть¬ся шкільним самоврядуван¬ням у навчальних закладах району. Найбільшим досяг¬ненням нинішнього часу, за словами Ірини Леонтіївни, є свобода вибору. Ніяких знаків розрізнення нащадки піонерів не мають, у кожній школі своя система само¬врядування. Для прикладу візьмемо учнівську раду самоврядування „Зміна» Новотроїцької загальноос¬вітньої школи № 1.

Фундаментом само¬врядування тут є класні колективи, котрі делегу¬ють представників класу до виконавчого органу — Учнівського комітету. Це ав¬торитетні, з добрим рівнем успішності та позаурочною активністю учні, обираються вони на період навчального року. У комітеті представники об'єднуються у цен¬три. їх шість: освіти і науки, дисципліни і порядку, куль¬тури і дозвілля, шефської допомоги, центр спорту і охорони здоров'я, прес- центр. На перших засідан¬нях центрів обираються го¬лови. За кожним центром закріплюється педагог- куратор. Законодавчим органом влади у школі виступає Правління учнів¬ського комітету. До його складу входять голови центрів на чолі з лідером школи — Президентом. Правління обирає секре¬таря, а Президент — свого заступника. Сам Президент обирається на розширено¬му засіданні комітету.

Віддалено, але таке шкільне самоврядування таки нагадує піонерську організацію. З єдиною різ¬ницею — сучасні школярі не мають ідеалів та прикладів для наслідування. Чи все ж таки мають?

ІДЕАЛИ

„Кожен з сучасних дітей хоче бути самим по собі, — каже практичний психо¬лог Новотроїцької гімназії Ольга СОСІНА. — Кожен з них — індивідуальність», їхнім девізом, за словами Ольги Миколаївни, є сло¬ва: „Я усього хочу доби¬тись у цьому житті сам». На прохання редакції Ольга Сосіна провела у рідному навчальному закладі ан¬кетування учнів 6-7 класів. Серед інших питань гімна¬зисти мали відповісти на такі: „Чи любиш ти ходити до школи?», „Як проводиш вільний час (твоє хобі)?», „Ким мрієш стати у майбут¬ньому?» та „На кого хочеш бути схожим?»

Із 43 опитаних знай¬шовся лише один, кому не подобається ходити до школи. Причини такої при¬хильності інших до рідного навчального закладу різні. Як-от: „Тому що тут мої дру¬зі, „Гарні вчителі, „Кожен день ми дізнаємось щось нове», „В школі весело», „Бо тут цікаві уроки, нам тут дають розум». Один з опитуваних чесно зізнався, що ходити до школи йому подобається „не дуже, але треба». Є й оригінальніша відповідь: „Якби я не ходи¬ла до школи, то була б як дерево: нічого б не знала, нічим би не цікавилась». Та все ж найбільш згадува¬ною причиною відвідування школи у відповідях шести- і семикласників є саме зу¬стріч з друзями.

«У вільний час найчас¬тіше школярі грають у комп'ютерні ігри і футбол (хлопчаки), слухають му¬зику, катаються на роликах та велосипеді, граються на вулиці, дивляться те¬левізор, малюють, співа¬ють, вишивають бісером і в'яжуть гачком (дівчатка), танцюють, вигулюють со¬бак. Одна дівчинка пише пісні, троє допомагають мамам. І лише двоє з 43 опитаний у вільний час чи¬тають книжки!

У майбутньому шести- і семикласники мріють стати футболістами (серед хлопчаків ця відповідь зу¬стрічається найчастіше), перекладачами, художни¬ками, дизайнерами, вчи¬телями, лікарями, водіями, пожежниками, співаками, таксистами, міліціонерами, виховательками, перукаря¬ми, юристами, психолога¬ми. Визначальний вплив на вибір професії справляють гроші. „Я хочу бути футбо¬лістом, тому що мені подо¬бається футбол. Це гарна професія, до того ж велика зарплатня», — написав один хлопчик. Відповідь іншо¬го: „Хочу бути таксистом. Мене приваблює ця профе¬сія, бо на ній можна багато заробляти». Ще один мріє бути „бізнесменом, тому що не треба нічого роби¬ти і багато платять». „Хочу стати митником, тому що там багато платять», — на¬писав ще один. Іноді у мрії дітей намагаються втрути¬тись дорослі. „Хочу мати свою аптеку і там працю¬вати фармацевтом. Тому що мама хоче, щоб я стала фармацевтом. Вона кожен день зацікавлює мене цією професією. А я хочу бути адвокатом. Хочу допомага¬ти людям», — написала одна дівчинка. Один з опитува¬них мріє про декілька про¬фесій зразу: поліцейського, пожежника, космонавта, програміста і вчителя.

Кумирами для сучас¬них хлопчаків найчастіше виступають футболісти і реслери (борці), для дівчат — співачки Ані Лорак і Тіна Кароль. Лише троє мрі¬ють бути схожими на сво¬їх батьків. Та найтиповіша відповідь: „У мене немає кумира, я хочу бути такою, якою я є. Я хочу всього до¬битися сама».

Як видно з відповідей, визначальним для нинішніх школярів є культ сили і ве¬ликих .грошей. Вони майже не читають книжок, не по¬важають дорослих, вони індивідуалісти і прагнуть обходитись без сторонньої допомоги.

ВИХІД

„У кожного поколінь ня — свої герої, — вважає колишня вожата Тетяна Гаврилюк. — У нинішніх школярів є кумири, але чи можна на них рівнятись?» Тетяна, Трохимівна каже, що їй досі до сліз боляче за те, що у дітері відібрали приклади для наслідування. „Ми вчились на прикладі Павлика Морозова, — каже вона. — Тепер вийшло, що дарма. У інтерпретації су¬часних істориків він — зрад¬ник, бо видав свого батька. Зоя Космодем'янська, яка прийняла муки, також не ге¬роїня». Водночас педагог з багаторічним стажем робо¬ти Тетяна Гаврилюк пропо¬нує виховувати школярів на прикладі героїв, які живуть поряд: чорнобильців, вете¬ранів Великої Вітчизняної і війни у Афганістані, пере¬довиків сільського госпо¬дарства, лікарів, МНСників. Пропонує більше уваги звертати на традиції і зви¬чаї українського народу. Хорошою задумкою нази¬ває створення у школах за¬гонів юних козачат. Таких, наприклад, які діють у гім¬назії. Дітям обов'язково треба дати орієнтири, інак¬ше розмови про втрачене покоління можуть втілитись у реальність.