У жителів великих міст і селищ часто дуже схожі проблеми: по­дача води за графіком, крижані батареї у розпал зими, неосвітлені вулиці у спальних мікрорайонах, нестача міського громадського транспорту, який з комфортом довіз би людей на роботу. Добре, що ми помічаємо це і намагаємося боротися. Та правду кажуть: усе в нашому житті відносне. Аби оцінити те, що маємо, треба» частіше навідуватися у ...села. Маленькі, віддалені, які на географічній карті України поволі стають все непомітнішими.

Перспективи — у минулому столітті

Той, хто ще три десятиліття тому бував у селі Зелений Під Горностаївського району і завітає сюди сьогодні, навряд чи повірить власним очам. У радянські часи тут розташовувалася третя бригада колгоспу «Дружба». Кожна сім'я — з роботою. При в'їзді до населеного пункту красувалася вели­ка будівля школи-садка, перед нею — стадіон. Всі вулиці — рівнесенькі, освітлені. Швидко виростали новобу­дови. Люди їхали жити і працювати у Зелений Під не лише з сусідніх насе­лених пунктів, а й з інших регіонів.

Сьогодні ж для того, аби хтось за­хотів переїхати у село, потрібне диво. Диво, яке вдихнуло б у Зелений Під нове життя. Адже багато років у дитсад­ку не чути дитячого вереску. У будівлі залишився лише ФАП. Без світла! Без води! Без опалення! І все тому, що навіть заради елементарних зручно­стей для медичного закладу утримува­ти комунікаціїу великому приміщенні не­вигідно. Порожніє і стадіон. Про занепад села свідчать покинуті хати. Напівзруй- новані і безлюдні, вони — наче прима­ри, що нагадують про щасливе минуле. Уся інфраструктура Зеленого Поду — це клуб і магазин. Дякувати Богу, тре­тина населення (а всього воно скла­дає 212 чоловік) має роботу в ПСП «Дружба». Решта ж або щосезону виїжджає найматися до фермерів, або взагалі сидить вдома без роботи.

Село занепадає. Цього не прихову­ють у Горностаївській селищній раді, до якої відноситься Зелений Під. Го­ловна причина — віддаленість від рай­центру і брак роботи. Ще одна цілком очевидна причина, — це брак коштів. За радянських часів функція сільських і селищних рад була суто адміністра­тивною. Піднімати ж населений пункт, розвивати його соціальну сферу—усе це лягало на плечі місцевого колгоспу чи радгоспу. Сьогодні ж радам пере­дано усі повноваження, у тому числі й утримання громад, от тільки під­приємствами їх ніяк не назвеш.

А для добробуту треба ж небагато

Що думають про своє життя-бугтя самі жителі? Якими радощами і турбо­тами наповнюють кожен новий день? Дізнатися про це ми спробували у куп­ки селян, які стояли поблизу магазину.

Я у Зеленому Поді — з 1952 року. У молодості тільки трішки й пожила. У магазинах — все дешево. У лікарні — безплатно. Востаннє лікувалася дуже давно. Не їду, бо немає грошей, — бідкається Катерина Юхимівна.

Ну а в рідному селі вам подо­бається? — питаю.

Та мусить подобатися, бо вже далі нікуди, — відповідає старенька.

Розумієте, у житті все відносно. Як подивишся на інші села, то нам навіть можна позаздрити. Автобуси з райцентру до нас заходять регулярно. Є у нас магазин, є клуб, вода подаєть­ся цілодобово, — з оптимізмом всту­пає у розмову Міля Станіславівна.

Не треба хвалити! Не треба, — перебиває Катерина Юхимівна і ра­зом з іншими жіночками зауважує, що у Зеленому Поді немає ані дитсадка,. ані школи, ані телефонного зв'язку. — У нас 13 діточок, які могли б піти у са­док. А через те, що їх ніде влаштува­ти, то й матері не працюють.

Селищний голова Олексій Овся­ник, який став свідком розмови, од­разу ж пояснив, що якщо відкрити дитсадок для 13 дітей, видатки на ут­римання приміщення в жодному разі не покриються: «Можна ж зібрати усіх дітей в одну хату і зробити малесень­кий садок. І ми ще будемо платити гроші цій людині. Тільки це ж треба організувати, а ніхто не хоче».

Та жінки вносять ясність у суть проблеми: навіть у приватному дит­садку повинні бути умови. А в Зеле­ному Поді у хатах немає ані водопос­тачання, ані водовідведення. А ще усі дошкільнята — різного віку, тож по­требують різного виховного підходу. Це означає, що потрібно одразу кілька вихователів. Але скільки ж тоді коштуватимуть їхні послуги батькам?!

Нам небагато треба. От мені як фельдшеру — телефон, — зауважує Валентина Василівна Кім. — Помира­ла жінка у нас. Потрібно було викли­кати «швидку», а з мобілки потрапля­ли або в Херсон, або в Каховку.

Спасибі Валентині Василівні і дай їй, Боже, здоров'я і довгого віку, — з усією щирістю говорять літні люди. — У медпункті немає умов, так вона до хворих приходить додому.

Ніколи не відмовить. Якби не вона, то чи були б ми всі живі-здорові?!

Свій ФАП Валентина Василівна показувати не захотіла (воно й не див­но). Клуб було зачинено. Тож для оз­найомлення залишився лише один об'єкт — магазин. На прилавках — свіжі продукти. Асортимент товарів достойний, але всього — у невеликій кількості.

— Нам щотижня завозять продук­ти, — розповідає продавець Тамара» Лудана. — Та беремо їх потроху: по 5 пакетів кефіру, ряжанки, сметани. Багато ж ніхто не купує. Та й дорогих продуктів у нас не знайдете. Ось ба­чите шинку? Ціна — 49 гривень. На неї хіба що якась Інтелігенція подивить­ся. А звичайні люди беруть такі ков­баси, щоб було дешево і багато.

Хоч і невеличка цивілізація, та й та завмирає у Зеленому Поді з настанням вечора. Адже жодна з трьох вулиць у селі не освітлюється. Так було не завж­ди. ПСП «Дружба» стабільно дбало про це. Та, помітивши, що деякі мешканці (мабуть, не від щасливого життя), по­чали красти електроенергію, після ба­гатьох безуспішних попереджень гос­подарство припинило свою допомогу.

Днями, на прохання селищної ради, освітлення вулиць пообіцяли відновити. От ще б відкрили дитсадок! Тоді люди взагалі б відчули, що життя налагоджується. У селищній раді обі­цяють будь-якою ціною вирішити це питання наступного року. Адже у Зе­леному Поді, попри чималі соціальні труднощі, демографічна ситуація по­кращується. А оскільки діти — це го­ловна запорука майбутнього, треба докласти усіх зусиль, аби вони могли й хотіли і надалі жити в рідному селі.