Анатолій Олексійович Шматенко народився і виріс у славнозвісній Чорнянці. Понад тридцять років його бать­ки працювали у місцевій школі (мати — в молодших класах, батько — учителем математики та фізики), готували сільську молодь до непростого дорослого життя, і в сина свого заклали міцні основи буття, без яких людині важко відбутися на землі як особистості, як патріоту, як твор­цю. Тож Анатолій Шматенко і в молодості важко уявляв свою подальшу долю без Чорнянки, без її дивовижних лю­дей, без звитяжних справ, які їм разом належало згодом здійснити. Він закінчив будівельний факультет Херсон­ського державного сільськогосподарського інституту, відслужив строкову в армії, повернувся в рідну Чорнянку, а потім 18 років сумлінно відпрацював виконробом в кол­госпі імені Леніна (одному із найкращих господарств Хер­сонської області).

У 1999-ому колгоспу імені Леніна, як і тисячі інших ко­лективних сільгосподарств, не стало. На жаль, недолугі ліквідатори колгоспно-радгоспної системи господарю­вання на землі не запропонували простим селянам реаль­ної конструктивної альтернативи. Залишившись без ро­боти, без засобів до існування, люди почали потихеньку, а де й відчайдушно розтягувати колективне майно... Чор- нянка не стала винятком, хоч і вписала в світову історію яскраву сторінку участі комунарів-інтернаціоналістів в перемозі радянської колективізації. Перед Шматенком в ті безрадісні та похмурі дні постало, наче грім, питання: «Як бути далі? Де працювати?». Він вирішив на виробничих площах колишнього виконробства (а на майно будівель­ників вже почали відверто зазіхати) створити сільське комунальне підприємство по водопостачанню Чорнянки. Сільська рада відмовилась взяти офіційно під своє крило це підприємство. Але ж хтось мусив щодня забезпечува­ти чорнянців питною водою, і лічені ентузіасти на чолі із Анатолієм Олексійовичем півроку працювали фактично без зарплати...

22 березня 2000 року (дуже символічно — у Міжнародний день води) вони зареєстрували Чорнянське сільське кому­нальне підприємство як юридичну особу.

- Анатолію Олексійови­чу, в цьому році ваш трудо­вий колектив у складі вось­ми трудівників відзначив своє десятиріччя. Ви в часи горе-реформаторського ли­холіття починали практично з нуля, з чималої заборгова­ності населення за водопос­тачання, з дуже скромненької матеріально-технічної бази... А нині ваше комунальне під­приємство твердо стоїть на ногах?

-Якщо говорити про фінансо­вий бік справи, то жодних боргів в нас нема. Щоправда, населен­ня сплачує за водопостачання не у повному обсязі — десь 86- 88 відсотків, але ми завжди по­криваємо цю платіжну різницю за рахунок надання додаткових комунальних послуг односель­цям: оранки городів, вантажних перевезень, всіляких ремонтних робіт тощо. Наша матеріально- виробнича база стала міцнішою. Маємо деревообробні верстати, бортовий вантажний автомобіль і самоскид, екскаватор, трактор з причепом, пересувний і стаці­онарний зварювальні апарати, травокосарку... Загальна довжи­на сільського водогону понад ЗО кілометрів. Щороку окремі ділянки його капітально ремон­туємо. Маємо три артезіанські свердловини, з глибини 70 ме­трів подаємо чорнянцям, напев­но, найкращу і найсмачнішу на Півдні України воду. Будуємо в селі дороги, ремонтуємо дахи, систематично займаємося озе­лененням та благоустроєм...

-Тепер, Анатолію Олексі­йовичу, Ваш намір балотува­тися на посаду Чорнянського сільського голови на виборах до місцевих рад 31 жовтня сприймається як цілком вмо­тивований і логічний. Серйоз­них проблем в Чорнянці бага­то?

-Недуже, алеє. І говорити про це сьогодні якось прикро. Адже Чорнянка — село із розвиненою соціальною інфраструктурою, давно газифіковане. Тут мешкає чимало заможних людей і госпо­дарює на колишній колгоспній землі достатньо успішних сіль­ськогосподарських підприємців, які при бажанні могли б зробити значно вагоміший внесок у соці­альний розвиток нашої територі­альної громади. Виходить, десь сільська рада не знайшла з ними спільної мови, не зачепила впли­вових чорнянців-бізнесменів за живе... В результаті в сільському бюджеті постійно не вистачає коштів на головне.

-Ви маєте на увазі, що в Чорнянці зараз нема жодно­го дошкільного дитячого за­кладу, а необхідність в цьому вкрай велика?

-Так, відсутність дитсадка — одна із болючих наших проблем. Колись за радянських часів мали аж два дитсадки. Потім один від­дали під житло, а другий (дво­поверховий) селяни розібрали на будівельні матеріали під час руйнації колгоспу.

-Ви знаєте, як відродити в Чорнянці дитячий садок?

-Реальний вихід із скрутної ситуації я бачу чітко, та опри­людню його за будь-яких обста­вин тільки після 31-го жовтня.

-Кажуть, в Чорнянці три­валий час закрите звалище для твердих побутових від­ходів?

-Хіба то лише в одній Чор­нянці? Із 19 сільрад Каховщи- ни буквально одиниці змогли пройти через всі бюрократичні кордони-перепони, аби офіцій­но узаконити свої сміттєзвали­ща. Копітка і досить витратна це для сільських рад справа, де не так-то й просто знайти «зайву» тисячу гривень. Я міркую, що стосовно офіційного узаконення сміттєзвалищ, тобто приведен­ня їх у належний санітарний по­рядок, треба пригадати досвід радянських часів, коли спеціа­лізовані державні інститути роз­робляли для населених пунктів

типові проекти шкіл, дитсадків, кінотеатрів... Подібний типовий проект сільського сміттєзвали­ща давно вже доцільно розро­бити для всього нашого 0айону (зрозуміло, у складчину замови­ти його буде значно простіше). А прив'язка проекту до конкретної місцевості — то вже діло нехитре.

-Що Вас найбільше хвилює як сільського жителя?

-Зневажливе ставлення дер­жави до українського села. В чому це передовсім проявля­ється? З адміністративної карти України зникли тисячі так званих бригадних сіл і продовжують зни­кати, бо старшому поколінню на зміну ніхто не йде. Закриваються класи, школи, дитсадки... На селі вже давно практично ніщо не бу­дується. Впали темпи газифікаг ції сіл, триває вона майже стовід­сотково за власні кошти селян. Жителі сіл сплачують за кіловат електроенергії вдвічі більше, ніж в містах, і вмотивованість цього нормальній людині збагнути не­можливо. А'чи знаєте ви, що, аби забезпечити будь-яке село пит­ним водопостачанням, держава зобов'язує сільраду чи сілько- мунгосп придбати за кількасот тисяч гривень ліцензію на вико­ристання надр (виходить, питну воду — основу біологічного життя людини — столичні чиновники розглядають як нафту, газ або якусь залізну руду). Так може ді­йти й до державних ліцензій на повітря та сонячне тепло...

-Анатолію Олексійовичу, що Ви хочете в першу чергу здійснити в разі обрання Вас сільським головою?

-Передовсім зміцнити вироб­ничі позиції та фінансові можли­вості Чорнянського комуналь­ного господарства, бо в такому великому селі', як наше, ця га­лузь є і завжди буде визначаль­ною. Втім, я не сумніваюсь, інші кандидати на посаду сільського голови (а їх не бракує) теж вне­суть у свої передвиборчі програ­ми щось подібне. Але чорнянці мають добре усвідомлювати, що -між мною і моїми суперниками на виборах є досить суттєва різ­ниця: вони з чужих слів знають те, що обіцяють, а я це щодня більше десяти років роблю.